Тишу в хаті було густо, наче мед, і лише тріск дров у печі порушував її важкий спокій. Ганна Степанівна, жінка з обличчям, зморшеним, як осіннє поле, провдивлялася в сина, який мовчки складав останні речі у грубий мішок. Завтра армія.
Сину, Вітьку, скажи мені, що ти знайшов у цій у цій вітрогонці? не витримала вона, і голос її, стиснутий прихованим болем, зірвався на шепіт. Вона тебе й за копійку не ставить! Дивиться згори, а в тебе всі думки лише про неї. Інших дівчат у селі як зір на небі! Оленка, наприклад, Шевченко Розумниця, працьовита, на тебе позирає, а ти й уваги не звертаєш. Ніби світ зійшовся клином на одній Марянці.
Вітько, високий, кремезний хлопець із впертим підборіддям і зараз нахмуреними добрими очима, не обернувся. Його пальці міцно завязали вузол.
Не треба мені ніяка Оленка, мамо. Все вирішено. Ще з дитинства її, Марянку, люблю. І якщо вона за мене не піде Тоді й не одружуся зовсім. Даремно мову дереш, заспокойся.
Та вона тебе в лихо введе, Вітеньку! Серце моє відчуває! схлипнула мати. Гарна так, що й казати, чортівка Та холодна, легковажна. Їй би у місті блищати, а не по нашому селу хвостом виляти.
Вітько нарешті повернувся. У його погляді стояла міцна, непробивна стіна.
Годі. Тема закрита.
Тим часом у сусідній хаті, де пахло дешевими духами та молодістю, дзеркало відбивало зовсім іншу картину. Марянка, завершуючи вечірній ритуал, наносила останні штрихи: підвела вугіллям очі, ретельно нафарбувала губи. Її образ, яскравий і зухвалий, кричав про бажання бути поміченою, схопленою, вирваною звідси далеко-далеко.
Марянко, куди це ти так причепурилася? почувся з кухні голос матері. Знову на танці? А після танців гулянки до світанку? Хоча б Віктора покликала. Хлопець-то який! Технікум закінчує, не промах. Робітників найняв, з батьком хату будує каже, для майбутньої дружини. А сам-то на тебе одного дивиться, зациклився весь.
Марянка всміхнулася, вертячись перед дзеркалом, милуючись своїм відображенням.
Твій Віктор вахлак, якого світ не бачив. «Хату будує» Молодість дається раз, мамо! Треба жити, веселитися, а він працює, як віл, нікуди не ходить, не дихає на повні груди. Молодість мине і згадувати буде нічого. Не потрібен він мені, чуєш? Ні за що. Навіть не натякай.
І, наче метелик, випорхнула з хати, залишивши після себе лише хмару тривожного аромату.
Осінь того року випала золотою й гіркою. Віктор, отримавши диплом, отримав і повістку. Батьки влаштували скромні, але щирі проводи. Прийшла й Марянка з матірю як найближчі сусідки.
Віктор, у новому, незручному костюмі, шукав момент. Серце билося десь у горлі. Він піймав Марянку в коридорі, соромязливо притулившись до стіни.
Маряночко почав він, і голос раптом зрадницько здригнувся. Дозволь писати тобі листи? Всі солдати пишуть своїм дівчатам. А в мене дівчини нема. Може погодишся бути моєю? Хоч заочно?
Марянка подивилася на нього зверхньо, ніби на милого, але набридлого цуценя. Подумала секунду.
Ну, пиши. Якщо буде настрій відповім. Не буде не ображайся. Гаразд?
Цього було досить. Його обличчя осяяла така надія, таке сяйво, що Марянка на мить відвела очі. Їй стало майже ніяково.
Вона якийсь час відповідала на його листи, виведені акуратним солдатським почерком. Але після школи рвонула в місто, вступати до педагогічного. Сіре сільське життя залишилося позаду разом із наївними солдатськими посланнями. Листування різко обірвалося.
Її мати лише зітхала, таємно сподіваючись, що донька опамятається, дочекається Віктора, осіне, а вчитися можна й заочно було б бажання. Але Марянка й слухати не хотіла.
Я закінчу інститут, вийду заміж за городянина, інтелігента! І ніколи-ніколи не повернуся в це закидькувате, богом забуте село! кричала вона в істериці, коли мати намагалася вставити слово за провінційного жениха.
Але доля жорстоко пожартувала з неї. Перший же іспит твір вона провалила з тріском. Гірка іронія полягала в тому, що звинувачувати було нікого. У їхній сільській школі вчителів завжди не вистачало. Українську та німецьку викладав одна людина німкеня Ельза Гільбертівна. Німецьку вона знала досконало, а українську ледве. Марянка, як і більшість її однокласників, не знала як слід ні того, ні іншого.
Але Марянка не вміла довго сумувати. Місто вабило вогнями, і вона швидко знайшла потіху в чарівному й цинічному Едуарді. Едік навчався на оста
