Мене звати Жан, мені 72 роки. Я живу сам у старій будинку на околиці маленького села, колись сповненого життя. У цьому дворі мій син Антуан бігав босоніж по траві, кличе мене будувати хатки зі старих ковдр, ми разом смажили картоплю в жарі вуглинок і мріяли про майбутнє. Тоді я вважав, що це щастя триватиме вічно, що я потрібен і важливий. Але час минає, і дім став тихим: пил на чайнику, скрип у кутку, час від часу лай собаки сусіда за вікном.
Син мене звати Антуан. Його мати моя покійна дружина Марі померла майже десять років тому. Після її відходу він залишився єдиною близькою людиною, останнім звязком із теплим і змістовним минулим.
Ми виховували його з любовю і увагою, проте й жорстко. Я багато працював, руки мої ніколи не знали спокою. Марі була серцем нашого дому, а я його руками. Я не завжди був поруч, проте коли треба було, я був. Підпорядкований роботі, та батько в домі. Навчив його їздити на велосипеді, відремонтував його перший «2CV», на якому він поїхав вчитися до Тулуза. Я був гордий за нього завжди.
Коли Антуан одружився, я був у захопленні. Його наречена Елоді здалася мені стриманою і тихою. Вони переїхали в інший кінець міста. Я подумав: нехай живуть своїм життям, будують щось своє. Я готовий допомагати і підтримувати. Я уявляв, як вони будуть досягати мене, я читатиму казки своїм онукам ввечері. Але все склалося інакше.
Спочатку це були короткі дзвінки, потім лише повідомлення на свята. Я сам приходив кілька разів з пирогом, цукерками. Один раз мене пустили, сказали, що Елоді має мігрені. Іншого разу дитина спала. А третій раз двері навіть не відчинили. Після цього я більше не приходив.
Я не робив скандалів, не нарікав. Сів і чекав. Думав, що у них свої турботи, робота, діти все владнається. Але час минав, і я зрозумів: у їхньому житті немає місця для мене. Навіть на річницю смерті Марі вони не прийшли, лиш один телефонний дзвінок і все.
Нещодавно я випадково зустрів Антуана на вулиці. Він тримав сина за руку, ніс сумки. Я крикнув його імя серце затиснулося від радості. Він обернувся, подивився на мене, ніби я чужий. «Тату, все гаразд?» спитав він. Я кивнув головою, він теж кивнув. Сказав, що поспішає, і піднявся. Ось така наша зустріч.
Я довго йшов додому. Під час ходи запитував себе: де я помилково вчинив? Чому мій власний син став для мене чужим? Можливо, я був занадто суворий? А може, надто милосердний? А можливо, я просто став навязливим зі своїми спогадами, старістю, мовчанням
Зараз я сама собі сімя, власна підтримка. Пю чай, перечитую листи Марі, іноді сідаю на лавку і спостерігаю, як граються чужі діти. Сусідка Лея іноді піднімає руку, я відповідаю кивком. Ось так я живу.
Я все ще люблю свого сина понад усе. Але нічого більше не чекаю. Можливо, так і повинно бути для батьків відпускати. Ніхто не готує нас до дня, коли ми стаємо зайвими в житті тих, для кого жили.
Можливо, саме це і є справжня зрілість. Не дитяча, а батьківська.
Мій син створив родину, у якій я не маю місця