Як я навчився жити для себе у відставці: Корисне відкриття для інших

**Щоденник пенсіонера: навчитися жити для себе**
Коли я востаннє пройшов крізь двері свого офісу після тридцяти років роботи, мене охопило дивовижне відчуття. З одного боку неймовірна радість, звільнення. З іншого жахливий пустотний простір, ніби вся структура мого життя розвалилася. Не залишилося ранкового будильника, гонки з часом, нескінченних листів і пробок у дорозі. Мрія, чи не так? Однак уже через кілька тижнів тиша стала важкою. Я почав думати: *А тепер? Хто я, якщо вже не колега, не керівник, не зубчастий колос у машині?*
Перші дні я занурився в домашні справи: прибирання, готування, порядок, пральня. Швидко зрозумів, що це не те, чого я чекала від пенсії. Невпинна метушня лише підкреслювала порожнечу, а не заповнювала її. Я почувалася відкладеною в кут, як старий забутий предмет меблів.
Одного ранку, тримаючи чашку чаю, я осіла в улюбленому кріслі біля вікна. Вперше за довгий час, без поспіху, спостерігала, як гілки дерев плавно колихаються на вітрі, сонячні промені прорізають хмари, співають горобці І тоді прийшла прозрілість: *Тепер я можу існувати просто так.* Не для інших, не за зарплатою чи звітами, а лише для себе.
Я дістаю книгу, що лежала місяцями на нічному столі, і читаю її повільно, смакуючи кожне слово, кожен ковток гарячого чаю. Це повернення до тієї забутої жінки, яка колись мріяла писати, читати, вчитися. Перегляд улюблених романів став більше, ніж хобі це справжнє оновлення.
Поступово я повернулася до прогулянок. Спочатку це були важкі кроки, важкі ноги, задихаєдихання. Але з кожним днем ставало легше. Скамяна в парку мій притулок; стежки біля озера шлях до внутрішнього спокою.
Я усвідомила просту істину: щастя ховається у дрібницях. Теплий плед ввечері, аромат яблучного пирога, розмова по телефону з подругою Елоді, дзвінок спиць під стару пісню Піаф. Робити щось за бажанням, а не через обовязок. Без провини. Без потреби щось доводити.
Діти іноді питають: *«Мамо, ти весь день сидиш удома?»* Так, і вперше мене це влаштовує. Раніше мене визначали інші: дочка, дружина, мати, колега Тепер я просто я. Це справжня розкіш.
Я відкрила блокнот, куди записую думки, бажання, рецепти, які хочу спробувати. Іноді пишу спогади для онуків, а іноді для себе, коли повертаються тривоги.
Тепер я не боюся старості. Я навчилась цінувати просту красу буднів. Якщо ці рядки вас зворушать, запамятайте: пенсія не кінець, а новий розділ, який ви пишете за власним смаком. Дозвольте собі бути щасливими. Дозвольте собі, нарешті, жити для себе.