Ой, не рідна вона їм, цим п’ятьом… Та хто ж їх переконає?

Не своя вона їм, цим пятьом Та хто скаже

У Тараса не стало дружини. Не пережила останніх пологів.

Пятеро дітей лишилося. Старшому, Василькові, девять. Грицькові сім. Близнюкам Петрику та Павликові по чотири. А найменшій, Марійці, всього три місяці.

Не до суму, коли діти їсти просять. А вночі, поки всі сплять, сидить на призьбі, курить

Спершу Тарас сам крутився. Сестра покійної приїжджала, допомагала. Рідніх більше не було. Пропонувала забрати близнюків, мовляв, легше буде. Потім з опіки приходили.

Казали віддай усіх до дитбудинку. Та Тарас і слухати не хотів. Як можна рідних дітей віддавати? Важко, та що робити виростуть.

Старшим інколи й уроки перевіряв. З Марійкою було найбільше клопоту. Та й Василько з Грицьком допомагали.

Медсестра, Оксана Іванівна, часто приходила. Обіцяла знайти няньку. Важко ж чоловікові з немовлям. Мовляв, дівчина добра, працьовита. У лікарні працює.

Своїх дітей немає, не заміжня. Але з великої родини, братів-сестер вирощувала. Так у їхній хаті зявилася Настя.

Невисока, кремезна, з густою косою. І мовчазна. Зайвого не промовить. Але в хаті все змінилося. Засяяла чистотою все вимила, вигладила.

Дитячий одяг перешила, перепрала. І за Марійкою доглянути, і наварити встигала. У школі одразу помітили діти чисті, охайні, одягнені як із голки.

Колись Марійка захворіла, температура піднялася. Лікар сказав догляд потрібен. Так вона цілі ночі сиділа, не відходила. Виходила дівчинку. І незамітно залишилася в хаті у Тараса

Молодші вже мамою кликали. А Настя не скупилася на ласку і погладить, і пригорне.

Старші, Василько з Грицьком, спершу дивувалися. Потім просто Настею стали звати. Ні мама, ні тітка просто Настя. Щоб памятати, що рідна мати в них була

Рідні Насті бурчали:

“Навіщо тобі чужа покладь? Хлопців у селі мало?”

“Хлопці є, відповідала. Та мені Тараса шкода І діти звикли вже”

Так і жили. Пятнадцять років проминули. Діти вчилися, росли. Бували й сварок Тарас і за ремінь хапався. Та Настя зупиняла: “Стривай, батьку, спершу розберися”

У селі її вже не Настею кликали, а Наталією Петрівною поважали. Василько одружився, очікували онука. Грицько у Києві інститут закінчував інженером буде.

Марійка до девятого класу перейшла, співачка та танцюристка на всі свята її запрошують.

А Тарас не раз думав добре, що Оксана Іванівна таку дружину підібрала

Того літа Настя відчула щось не так. Нудота, слабкість. Тараса з цигарками на двір виганяла погано їй ставало. До лікаря пішла.

Повернулася задумлива. На запитання відмахнулася нічого, мовляв. А ввечері, коли всі спали, покликала Тараса на призьбу:

“Сядь, батьку Лікар сказав дитина буде. Пізно вже щось робити” сховала обличчя в долоні. “Сором”

Тарас аж очому віри не дав. Стільки років не було і на тобі!

“Який сором? Старші вже великі. Значить, так треба!”

“Як дітям сказати? Скажуть стара вже”

“Яка стара? Тридцять вісім найкращі роки!”

Зарані зібрав усіх і сказав:

“Діти, скоро у вас братик буде. Або сестричка.”

Настя червоніла, в тарілці ніби щось шукала.

Василько, що з дружиною в гостях був, тільки сміявся:

“Молодець, мамо! З моєю разом і народжуйте дітлахам веселіше!”

Петрик підхопив:

“Хлопчика треба!”

А Павлик заперечив:

“Ні, дівчинку! Хлопців і так багато, а дівчинка одна!”

Марійка аж захлинулася від радості:

“Я їй банти вя

Оцініть статтю
ZigZag
Ой, не рідна вона їм, цим п’ятьом… Та хто ж їх переконає?