Ніколи б не подумав, що остаточно завершить свої дні в притулку: Саме у вечірніх сутінках розкривається цінність виховання, яке отримали його діти

Ніколи б він не уявив, що його останні роки проведе в будинку для людей похилого віку: лише коли підступає кінець шляху, можна зрозуміти, чи вдасться виховати дітей правильно.
Луї Море́л, батько трьох дітей, дивився крізь вікно нової резиденції будинку для пенсіонерів у крихітному бретонському містечку Кемпер і не міг повірити, що саме так склалося його життя. Легкі сніжинки вкривали вулиці білим покривалом, а в його душі панував крижаний холод. Батько троєх синів і дочок ніколи не планував самотньої старості за чужими стінами. Колись його дні були сповнені світла: теплий будинок у центрі міста, любляча дружина Елоді, троє чудових дітей, сміх і добробут. Він працював інженером на заводі, мав автомобіль, простору квартиру і, головне, сімю, якою пишався. Тепер усе це здавалося далекою мрією.
Луї та Елоді виховали сина Тео та дочок Каміль і Леа. Їхній дім був осередком тепла, куди часто завітали сусіди, друзі й колеги. Батьки віддавали дітям все: знання, любов, віру у доброту. Проте десять років тому Елоді залишила їх, залишивши Луї з тяжким розривом у серці, який не зцілювався. Він сподівався, що діти стануть його опорою, та час довів, що це була помилка.
З роками Луї став зайвим у очах дітей. Тео, найстарший, вже десять років працює в Іспанії. Там він одружився, створив сімю та став відомим архітектором. Раз на рік надсилав листа чи навідався, але останні роки звязок рідше. «Робота, тату, розумієш», казав він, а Луї кивав, приховуючи смуток.
Дочок ж жили недалеко, у Кемпері, проте їхні будні поглинула щоденна метушня. Каміль мала чоловіка і двох дітей, а Леа була зайнята карєрою та обовязками. Вони дзвонили один раз на місяць, іноді завітали, завжди поспішаючи: «Тату, пробач, у нас надто багато справ». Луї спостерігав, як перехожі несуть додому ялинки й подарунки. 23 грудня. Завтра Різдво і його день народження, який пройде самотньо, без привітань і ніжних слів. «Я вже нікого не маю», прошепотів він, заплющуючи очі.
Він згадував, як Елоді прикрашала дім до свят, як діти сміялися, розпаковуючи подарунки. Тоді їхній будинок був сповнений життя. Тепер панувала тиша, а серце стискалося сумом. Луї розмірковував: «Де я зіпсував? Ми з Елоді зробили все для них, а тепер я лише забута валіза».
Ранком будинок для старших ожив. Дітям і онукам приходили відвідати своїх родичів, приносячи ласощі і сміх. Луї, сидячи у своїй кімнаті, вдивлявся у стару сімейну фотографію. Раптом хтось постукав у двері. Він підскочив. «Заходьте!», вигукнув, не вірячи.
«З Різдвом, тату! І з днем народження!», прозвучала голос, що знову розплакала його.
У вестибюлі стояв Тео. Високий, з сивими скронями, та з тим же дитячим усміхом. Він кинувся до батька і обійняв його. Луї не міг повірити своїм очам. Сльози текли, а слова застрягали в горлі.
«Тео це ти справді?», прошепотів він, боївшись, що це ілюзія.
«Звісно, тату! Я приїхав вчора, хотів здивувати», відповів син, тримаючи його за плечі. «Чому ти не сказав, що твої сестри розмістили тебе тут? Я надсилав їм гроші щомісяця, чимало! Вони нічого не сказали. Я не знав!»
Луї опустив погляд. Не хотів скаржитися чи розпалювати конфлікт, проте Тео був непохитний.
«Тату, зібрав свою валізу. Ввечері сідаємо в потяг. Я везу тебе. Спочатку зупинимось у батьків моєї дружини, уладимо папери, а потім підемо в Іспанію. Будемо разом!»
«Куди це, сину? Я вже занадто старий Іспанія?»
«Ти не старий, тату! Моя Люсія чудова жінка, вона все знає і чекає на тебе. А наша донька Софія мріє познайомитися зі своїм дідом!», говорив Тео так впевнено, що Луї почав у це вірити.
«Тео не можу повірити це занадто», прошепотів старий, витираючи сльози.
«Досить, тату. Ти не заслуговуєш на цю самотність. Готуйся, йдемо додому», сказав син.
Інші мешканці шепотіли: «Який у нього син! Який чоловік!» Тео допоміг батькові зібрати його скромні речі, і ще того вечора вони вирушили. В Іспанії Луї розпочав нове життя. Серед люблячих людей під ласкавим сонцем він знову відчув свою корисність.
Говорять, що лише досягнувши старості, розумієш, чи правильно виховував дітей. Луї зрозумів, що його син став тим чоловіком, про якого він мріяв. І це був найцінніший подарунок у його житті.