Коли Тарас приїхав до пологового будинку того дня, серце билося так, ніби хотіло вискочити з грудей. У руці він стискав гірлянду повітряних кульок з написом «Ласкаво просимо додому», а на задньому сидінні авто лежав мякий плед, у який він загорне донечок, щоб їхати безпечно. Його дружина, Оксана, пройшла через вагітність із мужністю, і ось після місяців очікування та тривоги настав момент, коли вони стануть родиною вчетверо.
Та все розсипалося в одну мить.
Увійшовши до палати, він побачив новонароджених близнят на руках у медсестри, але Оксани не було. Ні сліду. Ні сумки, ні телефону. Лише записка на тумбочці:
*«Пробач мене. Піклуйся про них. Запитай у своєї матері, що вона мені зробила.»*
Світ Тараса тріснув. Він інстинктивно притиснув до себе дівчаток крихітних, ніжних, що пахли молоком і чимось безмежно рідним. Не знав, що робити. Стояв, немов скамянілий, а всередині в нього вило.
Оксана пішла.
Він кинувся до медперсоналу, вимагаючи пояснень. Тільки плечима знизали сказали, що вона пішла сама, ще зранку, мовляв, узгодила з чоловіком. Ніхто нічого не запідозрив.
Тарас привіз донечок додому, у нову кімнатку, де пахло свіжою білизною і ваніллю, але в грудях було тісно.
Біля дверей його зустріла мати, пані Галина, з усмішкою і тарілкою вареників у руках.
*«Нарешті мої онучечки приїхали!»* скрикнула вона. *«Як там Оксана?»*
Тарас подав їй записку. Материне обличчя зблідло.
*«Що ти їй зробила?»* прохрипів він.
Вона почала щось бурмотіти ніби лише хотіла «по-доброму» попередити невістку, щоб «не зіпсувала сина», «не наробила клопоту». Пусті слова.
Тієї ночі Тарас зачинив двері перед матірю. Не кричав. Просто дивився на доньок і стискав зуби, щоб не збожеволіти.
У безсонні ночі, коли він годував близнюків, згадував, як Оксана мріяла про материнство, як вибирала імена Софійка і Марійка і як гладила свій живіт, думаючи, що він спить.
Прибираючи її речі, він знайшов ще одну записку. Адресовану його матері.
*«Ви мене ніколи не приймете. Я вже не знаю, як стати «достатньо хорошою». Якщо хочете, щоб я зникла я зникну. Але нехай ваш син знає: я пішла тому, що ви відняли в мене віру. Більше не витримаю…»*
Тарас перечитував це знову і знову. Потім увійшов до дітей, сів на край ліжечка і заплакав. Мовчки.
Він шукав її. Дзвонив подругам, розпитував знайомих. Усі відповіді зводилися до одного: *«Вона відчувала себе самітньою у вашому домі.»* *«Говорила, що ти любиш матір більше, ніж її.»* *«Боялася залишитися сама але ще більше боялася залишитися з тобою.»*
Місяці минали. Тарас навчився бути татом. Міняв підгузки, готував суміш, засинав у одязі, який носив цілий день. І чекав.
Аж поки, через рік, у перший день народження донечок, хтось постукав у двері.
Це була Оксана. Та сама, але інша. Виснажена, з очима, повними болю та й надії. У руках тримала мішок іграшок.
*«Пробач…»* прошепотіла вона.
Тарас нічого не сказав. Просто обійняв її. Міцно. Не як ображений чоловік, а як людина, у якої половина серця була порожня.
Пізніше, сидячи на підлозі дитячої, Оксана розповіла все. Післяпологову депресію. Жорстокі слова свекрухи. Місяці в домі подруги у Львові, терапію, листи, які вона писала і ніколи не відправляла.
*«Я ніколи не хотіла йти. Просто не знала, як залишитися.»*
Тарас взяв її за руку.
*«Тепер усе буде інакше. Разом.»*
Так вони почали знову. Від безсонних ночей до перших зубів і несміливих «ма-ма». Без пані Галини. Вона намагалася повернутися, благала про пробачення, але Тарас не дозволив нікому більше руйнувати його родину.
Рани загоїлися. Бо, можливо, кохання це не про ідеальні родини чи шлюби без помилок. А про тих, хто лишається, коли все валиться. Про тих, хто повертається. І про тих, хто пробачає.
