Пять років без візитів дітей, але зміна заповіту їх повернула
Маю двох синів, трьох онуків, двох невісток а живу, як сирота. Роками я вірила, що виховала чоловіків, які колись стануть моєю опорою. Та життя показало мені іншу правду. Відколи мій чоловік помер пять років тому, жоден з них не переступив порогу мого дому. Ні дзвінка, ні листа, ні візити. Аж поки я одного дня не промовила голосно: «Я залишу свою хату небозі.» І тоді вони зявилися, наче за чарівним наказом.
Народила двох хлопчиків і вважала себе щасливою, адже кажуть, що сини завжди ближчі до матерів. Вірила, що на старість не залишуся самотньою. Ми з чоловіком віддавали їм усе: любов, освіту, допомагали почати власне життя. Поки батько був живий, вони ще іноді заглядали. Але варто було його поховати і я ніби перестала існувати.
Вони живуть у тому ж місті, за сорок хвилин автобусом. Обидва одружені, мають свої родини. У мене двоє онуків і онука, яких я ніколи не бачила. Після падіння мені важко ходити, але в них «немає часу» завжди зайняті, скидають дзвінки, обіцяють подзвонити пізніше й не виконують. Я вже звикла, що їхні обіцянки пусті слова.
Коли сусіди затопили мою хату, я подзвонила старшому не взяв. Дзвонила молодшому пообіцяв приїхати, але так і не зявився. Мені лише треба було, щоб хтось замалював пляму на стелі. У підсумку я замовила маляра. Гроші мене не вразили думка, що двоє синів не знайшли години для матері.
Коли зламався холодильник, я знову їм подзвонила. Попросила лише супроводити мене купити новий, бо боялася, що мене обдурять. Відповідь: «Мамо, не переймайся, продавці все пояснять.» У результаті я пішла з братом та небогою.
Потім прийшла пандемія. І тут вони раптом про мене згадали. Стали дзвонити раз на місяць: «Не виходь з дому», «замовляй продукти через інтернет», «будь обережна». Але я не вміла цього робити. Моя небога навчила мене. Показала, як користуватися додатками, приносила ліки, сиділа зі мною, коли я захворіла. Кожної ночі питала: «Тіто Оксанко, у вас все добре?» Ми стали ближчими, ніж я колись була зі своїми дітьми.
Святкові дні я почала проводити з братом та його родиною. Донька небоги називає мене «бабусею». І одного разу я зрозуміла: у мене є діти, але моєю родиною стала небога. Вона нічого не просить. Просто поруч. Піклується. Допомагає.
Я вирішила: якщо мої діти мене забули хай дістанеться хата тій, хто був зі мною у важкі часи. Оформила заповіт на її імя. Вона навіть не знає. Я лише зробила те, що справедливо. Віддала тій, хто не полишав мене.
Та хтось, мабуть, проговорився. Того ж дня старший син подзвонив. Голос напружений, слова різкі. Запитав, чи правда, що я віддаю квартиру іншій людині. Коли я підтвердила, він закричав: «Ти збожеволіла! Як ти можеш так робити? Це сімейне майно!» Я поклала слухавку.
Тієї ночі до мене постукали. На порозі стояли вони обидва. З тортом. З онукою, яку я ніколи не бачила. Усміхнені, лагідні. Потім почали: «Ти не можеш так вчинити», «вона викине тебе на вулицю», «ми твої діти», «ти віддаєш дім чужій людині». Я слухала мовчки. А потім відповіла: «Дякую за турботу. Але моє рішення остаточне.»
Вони пішли, ґвалтливо зачинивши двері. Сказали, що якщо підпишу папери можу забути про їхню допомогу й більше не побачу онуків. Але, мої любі, я вже роками не бачу нічого, окрім байдужості. Вони зявилися через пять років лише тому, що зрозуміли, що втрачають. Не матір. Хату.
Я не шкодую. Якщо небога колись мене покине це буде доля. Але я не вірю. Вона добра, чесна, щира. А ви? Тепер живіть із вашими совістями. Якщо вони у вас ще залишилися.
