Пять років без відвідин дітей, але зміна заповіту змусила їх примчати
Маю двох синів, трьох онуків, двох невісток і живу, як сирота. Роками я гадала, що виростила чоловіків, які колись стануть моєю опорою. Та життя показало мені іншу реальність. Відколи мій чоловік пішов у вічність пять років тому, жоден з них не переступив порогу мого дому. Ні дзвінка, ні листа, ні візиту. Але одного дня я наважилася оголосити вголос: «Заповідаю свою хату небозі.» І тоді о диво! вони зявилися.
Народила двох хлопців і вважала себе щасливою, адже кажуть, що сини завжди ближчі до матері. Думала, що на старість не залишуся самотньою. Ми з чоловіком вкладали в них любов, освіту, допомагали стати на ноги. Поки батько був живий, вони ще іноді заглядали. Але варто було його поховати і я ніби зникла з їхнього світу.
Вони живуть у тому ж місті, за сорок хвилин автобусом. Обоє одружені, мають свої сімї. У мене двоє онуків і онука, яких я ніколи не бачила. Після падіння мені важко ходити, але в них ніколи немає часу то зайняті, то відключають дзвінки, обіцяють передзвонити й забувають. Я вже звикла, що їхні обіцянки як вітер у полі.
Коли сусіди затопили мені кухню, я дзвонила старшому не підійняв. Дзвонила молодшому пообіцяв приїхати, та так і не зявився. А мені лише треба було зафарбувати пляму на стелі. У підсумку замовила маляра. Гроші не головне, але як же боліло усвідомлення, що двом синам знайти годину для матері надто складно.
Коли зламався холодильник, я знову їм дзвонила. Просила лише супроводити до магазину, бо боялася, що мене обдурять. Відповіли: «Мамо, не переймайся, продавці все пояснять.» У підсумку пішла з братом і небогою.
Потім прийшла пандемія. І раптом вони мене «згадали». Почали дзвонити раз на місяць: «Не виходь з дому», «замовляй продукти через інтернет», «обережніше». Але я не вміла цим користуватися. Небога навчила. Показала, як встановити додатки, принесла ліки, сиділа зі мною, коли я захворіла. Щовечора питала: «Тітонько Ганно, як ви?» Ми стали ближчі, ніж я колись була зі своїми дітьми.
Святкові дні я тепер проводила з братом і його родиною. Донька небоги кличе мене «бабусею». І одного дня я зрозуміла: діти в мене є, але родиною стала небога. Вона нічого не вимагає. Просто поруч. Піклується. Допомагає.
Тому я вирішила: якщо мої діти мене забули, нехай хата дістанеться тій, хто був зі мною у важкі часи. Переписала заповіт на неї. Вона навіть не знає. Хотіла зробити по-справедливому. Віддячити тій, хто не кидав мене.
Але хтось, мабуть, не втримав язика. Того ж дня подзвонив старший син. Голос напружений, слова різкі. Запитав, чи правда, що я віддаю квартиру чужій людині. Коли я підтвердила, він закричав: «Ти збожеволіла! Як можна так?! Це ж родинне майно!» Я поклала трубку.
Тієї ночі до мене стукали у двері. Прийшли обоє. З тортом. З онукою, яку я бачила вперше. Усміхнені, лагідні. А потім почали: «Ти не можеш так», «вона викине тебе на вулицю», «ми твої діти», «віддаєш житло незнайомці». Я слухала мовчки. А потім відповіла: «Дякую за турботу. Але рішення прийняте.»
Вони пішли, ґвалтливо зачинивши двері. Сказали: якщо підпишу документи, більше не побачу ні допомоги, ні онуків. Але, мої дорогі, я вас і так роками не бачила окрім байдужості. Прибігли через пять років і тільки тому, що зрозуміли, що втрачають. Не матір. Квартиру.
Не шкодую. Якщо небога колись відвернеться буде так. Але я не вірю. Вона добра, чесна, щира. А ви? Ну що ж, тепер живіть із своїм сумлінням. Якщо воно у вас ще лишилося.
