Пять років без відвідин дітей, але зміна заповіту змусила їх повернутися.
У мене двоє синів, троє онуків, двоє невісток а живу, як сирота. Роками я вірила, що виховала чоловіків, які стануть моєю опорою. Але життя показало іншу правду. З моменту, як пять років тому помер чоловік, жоден з них не переступив порогу мого дому. Ні дзвінка, ні листа, ні візиту. Але одного дня я вирішила голосно заявити: «Заповідаю свою квартиру племінниці». І тоді, наче чарами, вони зявилися.
Двоє хлопців і я вважала себе щасливою, бо кажуть, сини завжди ближчі до матері. Вірила, що в старості не залишуся самотньою. Ми з чоловіком віддавали їм усю любов, освіту, допомагали стати на ноги. Поки батько був живий, вони ще інколи заходили. Але варто було його поховати і для них я перестала існувати.
Вони живуть у цьому ж місті, за сорок хвилин автобусом. Обоє одружені, мають свої сімї. У мене є двоє онуків і онучка, яких я ніколи не бачила. Після падіння мені важко ходити, але у них ніколи немає часу то зайняті, то не беруть трубку, обіцяють передзвонити, але слова не дотримуються. Я звикла до їхніх порожніх обіцянок.
Коли сусіди затопили мою хату, я подзвонила старшому не підняв. Дзвонила молодшому пообіцяв прийти, але так і не прийшов. Мені лише треба було, щоб хтось замалював пляму на стелі. Довелося викликати маляра. Гроші не боліли боляче було усвідомити, що двом синам знайти годину для матері занадто.
Коли зламався холодильник, я знову їм подзвонила. Просила лише супроводити, щоб мене не обдурили. Відповідь була: «Мамо, не переймайся, продавці все пояснять». У підсумку пішла з братом і племінницею.
Потім прийшла пандемія. І раптом вони про мене згадали. Почали дзвонити раз на місяць: «Не виходь з дому», «замовляй продукти в інтернеті», «будь обережна». Але я не вміла цим користуватися. Моя племінниця навчила. Показала, як встановити додатки, принесла ліки, була поруч, коли я захворіла. Кожної ночі питала: «Тіто Олено, як ти?» Ми стали ближчі, ніж я колись була з власними дітьми.
Святкувала свята з братом та його родиною. Донька племінниці називає мене «бабусею». І одного дня я зрозуміла: мої діти є, але родиною стала племінниця. Вона нічого не просить. Просто поруч. Піклується. Допомагає.
Тому я вирішила: якщо мої сини забули про мене, нехай дім дістанеться тій, хто був зі мною у важкі хвилини. Зробила заповіт на її імя. Вона навіть не знає. Просто хотіла справедливості. Віддати тій, хто не відвертався.
Але хтось, мабуть, проболтався. Того ж дня старший син подзвонив. Голос напружений, слова різкі. Запитав, чи правда, що віддам квартиру іншій людині. Коли я підтвердила, він закричав: «Ти збожеволіла! Як ти можеш так? Це сімейне майно!» Я поклала слухавку.
Тієї ночі до мене стукнули у двері. Обоє. З тортом. З онучкою, яку я ніколи не бачила. Усміхнені, лагідні. А потім почали: «Ти не можеш так», «вона викине тебе на вулицю», «ми твої діти», «ти віддаєш дім сторонній». Я слухала мовчки. А потім відповіла: «Дякую за турботу. Але рішення прийнято».
Вони пішли, грюкнувши дверима. Сказали, що якщо підпишу докуменВони зникли знову і цього разу, мабуть, назавжди, та й добре, бо вірю, що в моїй племінниці, Олені, залишилося те, чого не змогли забрати з собою вони справжнє серце.
