Оля зрадила чоловікові лише раз, та ще перед весіллям. Він назвав її товстою й сказав, що вона не влізе у весільну сукню.
Ще до шлюбу Оля зрадила нареченому один раз. Він образив її, заявивши, що вона занадто повна для своєї сукни. Розчарована, вона пішла з подругами до клубу у Києві, перепила та прокинулась у незнайомій квартирі поруч із гарним хлопцем з блакитними очима. Сором був нестерпним! Вона нічого не розповіла Михайлові, пробачила його образи і навіть сіла на дієту. Кинула пити це було легко, коли дізналась, що вагітна.
Дочка народилась у призначений термін чарівна дівчинка з блакитними очима, і Михайло був без памяті від неї. Пять років Оля повторювала собі, що все гаразд дочка успадкувала очі від дідуся. А якщо в неї кучері, то що в тому поганого? Вона докладала неймовірних зусиль, щоб забути того хлопця з кучерявим волоссям, імя якого не памятала. Але щось у материнському серці підказувало, що дівчинка не дочка Михайла. Можливо, тому вона терпіла його нічні гулянки, постійні відїзди, безкінечні зауваження про її зовнішність і кухню. Для доньки було важливо мати родину: вона обожнювала батька, а хто з чоловіків не зраджує?
«Терпи, куди ти подінешся? казала її мати. Ти ж знаєш, що у нас тісно, бабуся лежить, брат привів наречену де я вас усіх подіну? Я ж казала: не треба було переоформлювати хару на свекруху, тепер сама потрапила у таку ситуацію!»
Оля терпіла. Але це не допомогло, і одного дня Михайло її покинув. Сказав, що зустрів іншу, навіть заплакав, обіцяючи завжди бути батьком Марини, але не міг боротись із почуттями. Його мати, яка, здавалось, дуже любила онуку, після розлучення кинула:
«Зроби тест на батьківство, може, даруєш аліменти просто так!»
Оля завмерла: думала, що лише вона сумнівається. Але виявилось, ні.
«Ти збожеволіла? розлютився Михайло. Марина моя дочка, навіть сліпий побачить!»
Можливо, бабуся мала рацію, бо через рік після розлучення Оля потрапила у лікарню з апендицитом і побачила знайоме обличчя. Її сумніви розвіялися, коли вона знову побачила ті самі блакитні очі над білою маскою.
«Вибачте, ми десь бачились?» запитав хірург.
Оля відчаяно заперечувала. Сподівалась, що він не памятає. Але він памятав, бо наступного дня, під час візиту, пожартував:
«Сподіваюсь, цього разу не втечете так швидко, як минулого разу.»
Оля почервоніла, як буряк, і вирішила виписатись якнайшвидше. Та не очікувала, що за кілька днів Тарас змусить її не хотіти тікати.
Вона не згадувала нічого про доньку. Лише сказала, що у неї є дитина, але не натякнула, що він її батько.
Тарас зрозумів усе в перший же день, коли побачив дівчинку. Нервуючи, купив ляльку і засипав Олю питаннями, щоб зрозуміти, як себе поводити.
«Розумієш, почав він, коли ми були маленькі, моя мати закохалась в іншого, але сестра його не прийняла, і врешті він пішов. Не хочу, щоб так сталося хочу бути другим батьком для твоєї доньки.»
Ці слова розбили Олі серце. А коли він побачив Марину, завмер на кілька секунд, а потім спантеличено подивився на неї стало зрозуміло: він теж усе зрозумів.
«Яка різниця? думала Оля. Все одно колись довелось би йому розповісти.»
З досвіду попереднього шлюбу вона очікувала звинувачень і крику. Але Тарас, коли вони залишились наодинці, обійняв її й прошепотів: «Яка чудова дивина!»
Спершу Марина добре сприйняла Тараса. Але коли Оля обережно запитала, чи не буде вона проти, щоб він із ними жив, дівчинка заплакала:
«Я думала, тато повернеться! Нехай Тарас жи«Нехай Тарас живе в іншому домі,» промовила вона, але згодом зрозуміла, що мати двох татусів це двічі більше любові.
