Чому я погодилася, щоб син і невістка жили зі мною? Досі не розумію.
Я Віра Семенівна, живу в двокімнатній квартирі в одному з житлових районів Львова. Мені шістдесят три, я вдова. Пенсія скромна, але виживаю. Коли два роки тому мій син Марко одружився, я, як і будь-яка мати, була щаслива. Він молодий йому тридцять один, а невістка Оксана трохи молодша. Побралися, почали спільне життя, але власного житла не мали. Кажуть: «Мамо, поживемо у тебе трохи. Скопимо на перший внесок за іпотеку тоді переїдемо.»
Я, наївна, раділа: думала, доглядатиму онуків. І пустила їх. А тепер навіть не знаю, як із цього вибратися. Бо той «трохи» вже перетворився на два роки, і всім нам тут не життя, а мука.
Спершу не лізла до них. Молоді, звикають одне до одного. Не заважала, готувала, прала, робила все, як слід. Потім Оксана завагітніла. Рано, подумала я але якщо Бог дав, то на те воля. Народився онук, Данилко. Ладний хлопчинка. Тільки всі мої заощадження пішли на нього. Хто вирощував дитину знає: підгузки, суміші, каші усе дорого, а Оксана хоче лише фірмове, свіже, імпортне.
Допомагати готова. Але я не прислуга. Але ж я стала й нянею, і кухарем, і прибиральницею разом. Молода мати «дуже втомлена». Каже, Данилко їй не дає спати. Тож вона лежить аж до полудня, уткнувшись у телефон. Дитина у манежі. Вона на дивані. Телевізор гуде, обід мій, підлога вимита, онук викупаний. А Оксана скардиться, що «виснажена».
А мій син? Марко йде на роботу, повертається похмурий, мовчить. Спробуй заговорити відмахнеться. Каже: «Мамо, не втручайся.» А Оксана поводиться, ніби це її хата. Скажу слово вона відповість трьома. І завжди на підвищених тонах. Тоді Марко каже, що я «тисну» на його дружину. Тиск! Я, яка для них усе робить!
Не знаю вже, що робити. Кажу Маркові: «Шукай оренду. Я втомилася.» А він: «Грошей нема, мамо.» Запропонувала помінятися: я візьму маленьку однушку, а вони скоплять на внесок і житимуть, як дорослі. Будуть відповідати за себе. А я лише трохи допомагатиму з онуком, як вийде. Але ні син тільки киває, але нічого не змінюється.
Розумію молоді, їм важко. Але я теж не залізна. Тиск скаче, суглоби болять, безсоння. А коли їм щось треба я вже біжу: то до лікарні, то по уколы, то з онуком сижу. А скажу, що втомилася дивляться, ніби я зрадниця.
Нещодавно сталася сварка. Прокинулася, прибрала на кухні, зварила кашу Данилкові як завжди. Оксана прокинулася й заявила: «Чому знову вариш? Я казала тільки з пакетика!» Не втрималася. Сказала, що я бабуся, а не кухонний комбайн. Щоб годували свою родину самі. Вона заплакала, Марко став на її бік, хлопнули дверима, пішли. За годину повернулися, ніби нічого й не було. Навіть не вибачились.
Тепер щоранку прокидаюся й думаю: навіщо я їх пустила? Чому не постояла за себе відразу? Мабуть, тому що я мати. Бо люблю сина. Але все частіше ловлю себе на думці люблю, але втомилася. І коли пю таблетки від тиску, думаю може, вже час їх випровадити? Буде боляче, але хоча б не зїду з розуму.
Скажіть я одна така наївна? Чи є ще хтось у мої роки, хто потрапив у таку пастку?
