Мій пасербок спростував ту стару приказку: лише справжні матері мають право сидіти в першому ряду!
Коли я вийшла заміж за мого чоловіка, Тарасу було лише шість. Його мама пішла, коли йому було чотири без дзвінків, листів, просто зникла в холодну лютьову ніч. Мій чоловік, Богдан, був розбитий. Ми зустрілися через рік, обидва намагалися зібрати шматочки свого життя. І коли ми одружилися, це стосувалося не лише нас а й Тараса.
Я не його рідна мати, але з того дня, як я переступила порог цього будиночка із скрипучими сходами та постерами футболу на стінах, я стала його. Її вітчимкою? Так. Але ще й будильником, автором бутербродів із маслом та медом, помічницею у шкільних проектах, водієм у лікарню о другій ночі, коли в нього була висока температура. Я була на всіх шкільних виставах і волала на кожному футбольному матчі. Нічні підготовки до іспитів, перше розбите серце все пройшло через мої руки.
Я ніколи не намагалася замінити його маму. Просто хотіла бути тією, кому він міг довіряти.
Коли Богдан раптово помер від інсульту незадовго до шістнадцятиріччя Тараса, я була в розпачі. Втратила свого чоловіка, найкращого друга. Але навіть серед цього болю я знала одне напевно:
Я нікуди не піду.
З того дня я виховувала Тараса сама. Без спільних генів. Без родинного спадку. Лише любов і віра.
Я бачила, як він ставав прекрасним чоловіком. Була поруч, коли він отримав лист про вступ до університету він увірвався на кухню, махаючи ним, як золотим квитком. Я заплатила за реєстрацію, допомогла зібрати речі й плакала, коли ми прощалися біля його гуртожитку. Була на його випуску, де знову не втримала сліз гордості.
Тому коли він сказав, що одружується з дівчиною на ім’я Олеся, я раділа за нього. Він був щасливим таким, якого я давно не бачила.
“Мамо,” сказав він (так, він називав мене мамою), “я хочу, щоб ти була в усьому. У виборі сукні, на репетиційній вечері у всьому.”
Я не очікувала бути в центрі уваги. Мені було досить, що я частина цього.
У день весілля я прийшла рано. Не хотіла зайвих питань просто підтримати свого хлопця. На мені було блакитне плаття колір, який, як колись сказав Тарас, нагадував йому дім. А в сумочці лежала маленька оксамитова коробочка.
Всередині манжети з гравіюванням: “Хлопчика я виростила. Чоловіка я шаную.”
Не найдорожчі, але з усім моїм серцем.
У залі квітникарки метушилися, струнний квартет налаштовував інструменти, організаторка нервувала.
Тоді вона підійшла Олеся.
Прекрасна. Витончена. Бездоганна. Сукня, наче створена спеціально для неї. Вона посміхнулася, але очі залишилися холодними.
“Привіт,” м’яко сказала вона. “Дякую, що прийшла.”
Я відповіла усмішкою. “Я б не пропустила це нізащо.”
Вона вагалася. Погляд ковзнув до моїх рук, потім назад.
“Тільки попереджу перший ряд лише для рідних матерів. Сподіваюся, ти зрозумієш.”
Слова не одразу дійшли. Може, вона мала на увазі традицію чи розстановку? Але потім я побачила: вимушений усмішка, холодок у голосі. Вона говорила саме те, що думала.
Лише рідні матері.
Здавалося, підлога піді мною розчинилася.
Організаторка подивилася на нас почула. Одна із свічкових дівчат ніяково відвела погляд. Ніхто нічого не сказав.
Я ковтнула. “Звичайно,” прошепотіла. “Я зрозуміла.”
Пройшла в останній ряд каплиці. Коліна тремтіли. Я сіла, стискаючи коробочку, наче вона могла втримати мене цілою.
Заграла музика. Гості повернулися. Почався вхід. Усі виглядали такими щасливими.
А потім з’явився Тарас.
Він був таким гарним у темно-синьому костюмі, спокійним і врівноваженим. Але, проходячи повз лави, він шукав когось очима. Ліворуч, праворуч і знайшов мене в кінці.
Він зупинився.
Його обличчя спотворилося від здивування. Потім пізнання. Він глянув уперед, де мати Олесі сиділа пихато поруч із батьком, з хусточкою в руках.
І потім розвернувся і пішов назад.
Спершу я подумала, що він щось забув.
Але потім побачила, як він шепоче своєму дружбові, і той підійшов до мене.
“Пані Коваленко?” тихо сказав він. “Тарас просив вас провести вперед.”
“Я що?” я заперечила, стискаючи манжети. “Ні, все гаразд, не хочу зайвих проблем.”
“Він наполягає.”
Я підвелася повільно, з палаючими щоками. Усі очі були на мені, коли я йшла до першого ряду.
Олеся обернулася незрозумілий вираз.
Тарас підійшов. Подивився на неї, твердо та ніжно: “Вона буде сидіти попереду. Інакше весілля не буде.”
Олеся закліпала: “Але Тарасе, ми ж домовилися”
Він перервав її м’яко: “Ти сказала, що перший ряд для справжніх матерів. І ти права. Саме тому вона має бути там.”
Потім обОлеся глянула на мене, і в її очах зявилася нова глибина, а крізь сльози я побачила, що любов не має меж вона просто є.
