Ми вже кілька разів вдавали, що нас немає вдома, щоб уникнути візитів онуків.
Ніколи не думав, що колись скажу вголос: «Не хочу, щоб онуки приїжджали в гості». Мені самому соромно за цю думку. Але кожна історія має дві сторони, і, можливо, почувши нашу, ви зрозумієте, чому я з дружиною ховаємося у власній квартирі.
Мені 67, моїй дружині, Олені, 65. Ми рано стали дідусем і бабусею: наша донька, Наталка, ледве виповнилося 30, коли вперше народила. Зявилася маленька Софійка і наче нова молодість розквітла в нас. Ми гуляли з коляскою в Маріїнському парку, доглядали за нею з усією турботою, купували іграшки, пестили. Щастя було таке велике, що ми навіть жартували: «Стали дідусем і бабусею рано, зате встигнемо усе». Тоді це справді здавалося благословінням.
Потім народилася друга донечка Яринка. Ми любили її так само, забирали на вихідні, допомагали, як могли. Наталка не просила це ми наполягали. Ми любимо своїх дітей і онуків. Але потім були треті пологи близнята. І раптом усе змінилося.
З хлопчиками, Богданом і Данилом, наш дім перетворився на хаос. Це вже не були спокійні вихідні, а справжній дитячий садок. Крики, метушня, постійний плач безкінечний безлад. Ми втомилися. Не від любові, а від виснаження. Мені робили операцію на серце, а Олені лікарі забороняли піднімати важке. Але Наталка, здавалося, не помічала. Дзвонила й казала: «Ми вже їдемо», навіть не питаючи, чи нам зручно. Іноді вони зявлялися без попередження, наче навязуючи обовязок.
Одного разу, побачивши, як вони підходять до підїзду, я підійшов до Олени й прошепотів: «Давай вдамо, що нас немає». Вона мовчки кивнула. Ми вимкнули світло, завмерли. Вони стукали, дзвонили у двері, навіть спробували відчинити їх ключем але ми сховалися, немов перелякані діти.
Коли вони пішли, Олена заплакала. Не від радості від гіркоти. «Як ми дійшли до такого?» запитала вона. А я не знав, що відповісти.
Ми любимо своїх онуків, але ми не безкоштовний дитячий садок для літніх. Хочемо жити свої дні в спокої, іноді бути наодинці, почитати книжку, сходити до театру. Ми не зобовязані бути няньками цілодобово.
Наталка образилася, коли дізналася, що ми були вдома й не відчинили. Казала, що ми стали егоїстами. Але я питаю: хіба це егоїзм бажати трохи тиші й поваги до нашого часу?
Пишу це не для виправдання. Лише нагадую: старість не вирок. Навіть дідусі й бабусі мають право на відпочинок і межі. Любити онуків не означає дозволяти себе топтати. Це піклуватися, не забуваючи про себе.
