**Щоденник**
Мені було шість років, коли я залишилася сиротою. Моя мати померла, народжуючи молодшу сестричку. Добре памятаю її крики, сусідок, що зібрались, ридали, а потім голос матері зник назавжди
Чому не покликали лікаря? Чому не повезли до лікарні? То село було далеко? Дороги розмиті? Не знаю. Та певно була причина. Мати пішла, залишивши нас із новонародженою Олею.
Батько, зневірений, не мав тут родини усі були на Півдні. Ніхто не допомагав йому доглядати за нами. Сусідки радили одружитись швидше. Не минуло й тижня після похорону, а він уже був зарученим.
Йому порадили взяти за дружину вчительку казали, жінка доброї душі. Він і пішов. Запропонував, а вона погодилась. Може, сподобався їй? Молодий, високий, чорноокий, наче циган. Такий, що й дивитись приємно.
Отже, одного вечора він привів її до нас.
Ось вам нова мати!
В мені все стислося. У хаті ще пахло мамою. Ми носили сукні, які вона шила й прала власними руками, а він уже велів звати іншу жінку матірю. Тепер я розумію його, але тоді ненавиділа обох. Не знаю, що вона йому наговорила, але увійшла під руку з ним.
Вони були трохи пяні, і вона сказала:
Кличте мене мамою, тоді залишусь.
Я шепнула молодшій сестрі:
Вона не наша мати. Наша померла. Не клич!
Сестра заплакала, а я, як старша, вигукнула:
Ні, не будемо кликати! Ти нам чужа!
Отак нахабство! Ну, то й не залишуся.
Вчителька вийшла, а батько хотів бігти за нею. Застиг на порозі, не пішов. Повернувся, обійняв нас і розридався. Ми плакали разом. Навіть маленька Оля в люльці похнюпилась. Ми сумували за мамою, він за дружиною, але в наших сльозах було більше болю. Сльози сиріт однакові скрізь, і туга за матірю не має мови.
Він пробув із нами ще два тижні. Працював у лісозаготівлях, його бригада йшла в гори. Вибору не було у селі роботи не знайшлось. Він домовився із сусідкою, залишив гроші на їжу, а Олю віддав іншій. І пішов у ліс.
Ми залишились самі. Сусідка приходила, варила, топила піч і йшла. У неї були свої клопоти. А ми цілі дні самі: холод, голод і страх.
Село думало, як нам допомогти. Потрібна була жінка, яка б врятувала нашу родину. Не просто будь-яка, а така, що прийме чужих дітей як своїх. Де її знайти?
З розмов ми дізнались, що є жінка, родичка однієї із селянок, яку чоловік покинув через безпліддя. Чи то діти в неї були й померли, а нових Бог не дав ніхто точно не знав. Дістали адресу, написали листа, і тітка Настя покликала до нас Зіну.
Батько ще був у лісі, коли Зіна прийшла вранці. Увійшла так тихо, що ми навіть не почули. Я прокинулась від шерехоту в хаті. Хтось рухався, ніби мама: брязкав посудом, а запах Млинічкі!
Ми непомітно підглядали у щілину. Зіна діяла спокійно: мила, прибирала. А потім почула, що ми не спим.
Ідіть сюди, білявоньки, снідати!
Мені сподобалось, що вона звала нас «білявоньками». Ми й справді були світловолосі, з блакитними очима, як мама.
Ми наважились вийти.
Сідайте за стіл!
Не треба було нам двічі казати. Зїли млинічки й одразу відчули до неї довіря.
Кличте мене тітою Зіною.
Потім вона викупала нас, випрала білизну й пішла. Але наступного дня повернулась! Хата в її руках перетворилась: чиста, затишна, як за мами. Минуло три тижні, батько все ще у лісі. Тітка Зіна піклувалась про нас, але трималась осторонь, ніби боячись, щоб ми не привязались. Особливо до неї тягнулась Вірочка їй було лише три роки. Я ж була обережнішою. Тітка Зіна була суворою, рідко посміхалась. Наша мама ж була веселою, співала, любила танцювати, кликала батька «Олексійчиком».
Якщо ваш тато не прийме мене? Який він? запитала вона одного разу.
Я, збентежена, розхвалила його так, що ледь не нашкодила:
Він дуже добрий! Спокійний! А коли випє одразу засинає!
Тітка Зіна насторожилась:
Чи часто він пє?
Так! відповіла Вірочка, але я штовхнула її й додала:
Тільки на свята.
Тієї ночі Зіна пішла спокійніша, а батько повернувся з лісу. Увійшов у хату й здивовано озирнувся:
Думав, ви тут голодуєте, а ви, як князівни, живете.
Розповіли йому все. Він задумався, а потім сказав:
Що ж, подивимось на цю нову господиню. Яка вона?
Гарна, поспішила Вірочка, пече млинці, розповідає казки.
Зараз, згадуючи, я посміхаюся. Зіна й справді не була красунею худа, невисока, непоказна. Але діти завжди відчувають, де справжня краса.
Батько засміявся, вдягнувся й пішов до тітки Насті.
Наступного дня він привів Зіну. В
