Постукали у двері. Я відчинила на порозі стояла моя свекруха, вся промокла, з опухлими від сліз очима: як виявилося, коханка забрала в них останню копійку.
Пятнадцять років тому ми з Віктором одружилися. Тоді його мати дала зрозуміти, що ми ніколи не будемо подругами. Я погодилася. Ми жили своїм коханням, але діти не приходили. Десять років очікувань, надій і молитов Аж поки життя нас благословило: спочатку народився Олег, а потім Софійка.
Життя не було до нас суворим. Віктор зробив карєру став директором великої компанії. Я могла присвятити себе дітям, взяти декрет і цілковито поринути у сімейні турботи. Моя мати жила далеко, в іншому місті, тому допомоги не було. А свекруха? Що ж, за пятнадцять років її ставлення до мене не змінилося ані на крихту. Для неї я завжди була «мисливицею за статком», хитрюгою, що вкрала її сина. У її мріях Віктор мав одружитися з «порядною дівчиною», яку вона сама обрала. Але Віктор обрав мене.
Ми жили, виховували дітей, а я ігнорувала її холодні погляди. Аж поки одного дня все розсипалося.
Я памятаю кожну деталь того дня. Ми повернулися з прогулянки, діти в передпокої знімали взуття, а я поставила чайник. Раптом помітила папірець на полиці біля входу. Ще не підійшовши, відчула, як мороз пробіг по спині. Будинок був дивно порожній. Речі Віктора зникли.
На папері неохайним почерком він написав:
*«Пробач. Так сталося я закохався в іншу. Не шукай мене. Ти сильна, ти впораєшся. Так буде краще для всіх.»*
Його телефон був вимкнений. Жодного дзвінка, жодного повідомлення. Він просто зник. Залишив мене саму з двома малими дітьми на руках.
Я не знала, де він, хто та «інша». У розпачі я подзвонила свекрусі. Сподівалася на пояснення, хоч якусь підтримку. Натомість почула:
Це вся твоя провина. У її голосі було задоволення. Я завжди знала, що так і закінчиться. Тобі варто було передбачити.
Я оніміла. Що я зробила? Чому вони мене так ненавидять? Але не було часу на звинувачення у мене були діти і майже ніяких грошей. Віктор не залишив і копійки.
Я не могла працювати дітей було ні з ким залишити. Тоді згадала старий підробіток виправляти студентські роботи. Саме так ми й виживали. Кожен день боротьба за шматок хліба. Шість місяців жодного знаку від Віктора.
Одного осіннього вечора, коли я вкладала дітей спати, почула настирливий стукіт у двері. Хто це міг бути? Сусіди?
Я відчинила і ледь не впала.
На порозі стояла свекруха. Розбита, мокра, з обличчям, розплющеним від сліз.
Впустиш мене? прошепотіла вона, і я, не думаючи, відступила.
Ми сіли на кухні. Між риданнями вона розповіла мені все. Та сама «нова кохана» Віктора виявилася шахрайкою. Вона витягла з нього всі гроші, втягнула в борги й зникла з усім, що мало цінність.
Віктор опинився в нужді. Будинок коханки брехня, майбутнє ілюзія. Навіть свекруха втратила все: заклала квартиру заради нього, а тепер банк погрожував виселити її.
У нас більше нічого немає, схлипувала вона. Допоможи Будь ласка Мені нікуди йти
Вона дивилася на мене, як побите собака, благаючи залишитися хоч на кілька днів.
Я стиснула кулаки. В голові гули запитання. Я згадала всі її гострі слова, погляди повні зневаги, роки, коли я почувалася чужою у власній родині. І тепер вона просить допомоги?
Частина мене хотіла відплатити їй тим самим. Сказати: *«Ідіть геть, тепер викручуйтеся самі!»* Але інша частина та, що все ще вірила в добро, в любов, у моїх дітей не дозволяла мені бути жорстокою.
Я мовчала. Очі пекли.
Що обрати? Помсту чи милосердя?
Поки я вагалася, встала, зварила чай і поставила перед нею чашку.
Бо іноді бути людиною значить вибирати не серцем, а совістю.
