«Мама живе на мої гроші» ці слова заморозили мені кров у жилах.
«Мама сидить у мене на шиї» як тільки я це прочитала, мене аж перекосило. Досі не можу забути того дня, коли отримала повідомлення від сина воно перевернуло моє життя у Львові догори дригом, а його боляче слова досі відлунюють у серці.
Роки тому мій син Тарас і його дружина Олена після весілля заселилися у моїй хаті. Ми разом святкували народження їхніх дітей, переживали хвороби та перші кроки. Олена була у декреті спочатку з першою дитиною, потім з другою, а далі з третьою. Коли вона не могла, я брала лікарняний, щоб доглядати онуків. Дім перетворився на карусель: варити, прибирати, дитячий сміх і плач. Відпочивати було неколи, але я звикла до цього хаосу.
Я чекала на пенсію, як на рятункове коло. Відмічала дні в календарі, мріючи про спокій. Та ця ідилія тривала лише півроку. Щодня я відвозила Тараса й Олі на роботу, готувала онукам сніданок, годувала, водила до садочка та школи. З найменшою онукою гуляли в парку, потім поверталися додому обід, пральня, прибирання. Ввечері музична школа.
Мій день був розписаний по хвилинах. Та знаходила хвилинку і для своєї пристрасті вишивки та книжок. Це був мій острівець спокою серед цієї метушні. Але одного дня я отримала повідомлення від Тараса. Коли прочитала оніміла.
Спершу подумала, що це злий жарт. Пізніше Тарас визнав, що надіслав його випадково, не мені. Але вже пізно його слова проймали, як ніж: «Мама сидить у мене на шиї, а ми ще й витрачаємо гроші на її ліки». Я сказала, що пробачила, але жити під одним дахом з ними більше не могла.
Як він міг таке написати? Я віддавала кожну копійку пенсії на потреби дому. Більшість ліків отримувала безкоштовно як пенсіонерка. Але його слова показали, що він дійсно так думає. Я мовчала, не влаштовувала скандалів. Натомість знайшла невеличку квартирку й переїхала, сказавши, що мені буде більше спокою самостійно.
Оренда пожирала майже всю пенсію. Залишалося зовсім мало, але я не збиралася просити допомоги у сина. До виходу на пенсію купила собі ноутбук, попри нарікання Олени, що «все одно не впораюся». Та я впоралася! Дочка подруги навчила їм користуватися.
Почала фотографувати свої вишивки й викладати в соцмережі. Попросила колишніх колегень поширити інформацію. За тиждень моє хобі принесло перші гроші. Суми були скромні, але вони дали мені віру, що не зникну й не принижуватимуся перед сином.
Через місяць сусідка завітала й попросила навчити свою онуку шити та вишивати за гроші. Дівчинка стала моєю першою ученицею. Потім приєдналися ще дві. Батьки щедро платили за заняття, і моє життя поступово налагоджувалося.
Але рана на серці не загоюється. Я майже перестала спілкуватися з родиною Тараса. Бачимося лише на сімейних зібраннях
