Думала колись, що моє подружнє життя складається щасливо, аж поки подруга не поставила мені того питання
Вийшла я заміж дуже молодою, з великої любові. Чотири роки ми зустрічалися, перш ніж стали чоловіком і дружиною. Багато разом пережили.
Живемо під одним дахом уже понад шість років. Мені ніколи не бракувало довіри до чоловіка, як і до себе самої. Мій Андрій людина лагідного серця, турботлива та ніжна. Завжди підставить плече в домашніх клопотах. Не скажеш, що він хоробрий чи дужий. І врода його не вражає, зате в очах в нього світиться щось таке добре, немов ціле море теплоти. Віра його у людей, у світлі моменти, наче джерело сили, що підтримує в найважчі часи.
Та не рішучий він. Боїться робити кроки вперед, не хоче виходити зі звичної затишності. Соромязливий надто. І за всі ці роки спільного життя не змінився ані трішки.
Не дбає він ні про себе, ні про здоровя. Будь-які зміни для нього наче гора непідйомна. Він старший від мене майже на десять років. А мені лиш двадцять шість, і я так люблю це життя! Маю гарну роботу, власний автомобіль, виплачуємо іпотеку за наш будиночок у Києві. А от недавно подруга Наталка й питає: «Нащо він тобі взагалі потрібен?»
І от тоді моє щастя розсипалося, немов пісок крізь пальці. Тепер сижу й думаю: «А справді нащо?»
