Уже інший? Олена хоч би подумала, що люди скажуть, перешіптувалися сусіди, побачивши у вдови на подвірї чоловіка.
У селі, де кожен про кожного знає: хто кому кум, хто коли садив буряки, а хто скільки разів одружувався нічого не сховаєш. Тому, коли вдова Олена привела в хату нового чоловіка, всі пошепки говорили: «От і не витримала самоти». Та вголос ніхто не смів зауважити адже Олена була жінкою працьовитою, порядковою, та ще й сама вирощувала двох дітей.
Ярослав зявився в їхньому житті восени. Мовчазний, із загартованими руками, які вміли тримати і сокиру, і рубанок, та спокійним поглядом, що дивився на дітей не зверхньо, а з розумінням, що все налагодиться. Хоч Катрусі було вже вісім, а Олегові одинадцять, свого батька вони ледь памятали його не стало, коли вони ще ходили до школи вперше.
Спочатку Катруся спостерігала за вітчимом із недовірою.
Мамо, а він довго в нас пробуде? якось запитала вона.
Як Бог дасть, серденько. Він доброї душі чоловік, відповіла Олена і тихо додала: Я втомилася сама тягнути все.
А ми ж тобі допомагали, нарікав Олег.
Допомагали. Але ви ще малі. А життя це не лише клопоти, а й тепло поруч.
Ярослав не навязувався. Він чекав, поки до нього звикнуть. Щодня рубав дрова, лагодив паркан, а одного вечора приніс у кошику курят:
Треба господарство розводити. Та й дітям свіжі яйця не завадять.
А тобі навіщо це все? Катруся дивилася насторожено, але курята їй сподобалися.
Бо я тепер з вами. І хоч не рідний, але коли живеш разом значить, ділиш і працю, і добро.
А мій тато теж тримав курей?
Ярослав замовк, а потім сказав:
Твій тато був хорошим чоловіком. Я його знав. Ми разом на фермі працювали. Він часто про тебе розповідав. Ти його копія.
Катруся мовчазно сіла на призьбі й спостерігала, як Ярослав годує курей. І вперше подумала: «Він не намагається замінити тата. Він просто хоче бути поруч».
Взимку Ярослав почав вчити Олега тесати дерево.
Оце долото. Не як на планшеті клацати тут руки повинні чути матеріал.
Я не клацаю! буркнув хлопець.
Не сварься. Руки чоловіка говорять про нього більше, ніж слова. І голова теж.
А чому ти ніколи не кричиш?
Ярослав усміхнувся.
Бо крик нічого не вирішує. Краще один раз показати, ніж сто разів злитися.
Навесні в селі влаштували толоку чистили джерело. Олег і Катруся не хотіли йти.
Хай інші йдуть! буркнув хлопець.
А ми хто? Ярослав засміявся. Ідіть, бо якщо завжди чекати, що хтось інший зробить нічого не буде. Людина сильна тим, що береться за справу, навіть коли її не змушують.
На толоці діти вперше почули, як дядьки питали Ярослава: «Це ж твої хлопець і дівчинка?» А він просто відповів: «Мої. Вже свої».
Катруся тоді штовхнула Олега:
Ти чув?
Чув.
І як?
Ну приємно. Він ніби нічого, але свій.
Одного разу Олег прийшов додому розлючений. Коли мати почала розпитувати, він розповів, що посварився з однокласниками.
За що? спитала Олена, ледве стримуючи сльози.
Бо я сказав, що Ярослав мені як батько. А вони сміялися: «Значить, ти приймак, тебе чужий виховує». Я відповів, що краще добрий чужий, ніж рідний, якого нема.
Ярослав мовчав. Підійшов до Олега, сів навпроти.
Я не вимагаю, щоб ти називав мене татом. Але знай, сину: я тебе не кину. Хай собі говорять, що хочуть.
Я не проти Просто важко вимовляти «тату», якщо не звик.
І не треба. Слово «тато» як вишні: їх не їдять недозрілими. До них треба дозріти.
Минуло два роки. Олег закінчував девятий клас. У селі говорили, що він піде в училище на тракториста. Одного вечора вони сиділи у дворі зорі, цвіркуни, пахло мятою.
Ярославе раптом промовив Олег. Я готую промову на випускний. Про людину, яка стала для мене взірцем. Я хочу розповісти про тебе. Дозволиш?
Ярослав прокашлявся й кивнув.
Тільки без перебільшень, тихо додав.
Коли говорю від серця не вмію брехати.
На випускному Олег говорив про «чоловіка, який не був із ним з народження, але став справжнім батьком». Олена плакала. А серед гостей хтось прошепотів:
От і скажи тепер, що вітчим чужий. Якщо серце близьке то й родич.
На пятдесятий день народження Ярослава Катруся подарувала йому вишиту сорочку та листа:
«Тату, дякую за дрова, за курей, за терпіння і за те, що навчив нас не чекати щастя, а творити його самому.
Ти наш тато не тому, що мусив. А тому, що захотів. І за це ми любимо тебе ще більше».
Ярослав довго сидів із листом. Мовчав.
А потім сказав Олені:
От і виросли. Вже не чужі.
Олена усміхнулася:
Бо ти їх
