Мені здавалося, що мій шлюб ідеальний аж поки подруга не поставила мені того питання.
Я вийшла заміж дуже рано, з великої любові. Ми зустрічалися чотири роки перед тим, як стали чоловіком і дружиною. Разом пройшли через багато що.
Живемо вже понад шість років. Я довіряю чоловікові так само, як і собі. Він солодкий, турботливий і ніжний. Завжди допомагає по хаті. Він не найсміливіший, не найсильніший. І красивим його не назвеш, але в ньому ціле море доброти, віри в людей. Він, ніби сонце, гріє мене в найтяжчі моменти.
Але він нерішучий. Боїться змін, не хоче виходити зі звичної зони. І соромязливий. За шість років нашого спільного життя він не змінився анітрохи.
Не дбає про себе, про здоровя. Будь-які нововведення його лякають. Він старший за мене майже на десять років. Мені двадцять шість, і я люблю життя. У мене гарна робота, власне авто, ми виплачуємо іпотеку за будинок. А нещодавно подруга спитала: «Навіщо тобі він взагалі?».
І ось тепер я сиджу й думаю: «А навіщо він мені?».
