**Щоденниковий запис**
Декілька днів після звільнення я все ще не міг прийти до тями. Наче світ навколо застиг. Білого халата більше не було, ані стерильного запаху, ані тихого пікання моніторів наче я вже й не був самим собою.
Сидиш біля вікна, дивишся на похмуре небо й раз по разу повторюєш у думках: «Невже я справді помилився?»
Але глибоко в серці знав: не шкодую про вчинене. Болить лише несправедливість.
Одного ранку подзвонили у двері.
На порозі стояв елегантний, добре одягнений чоловік. Випрасуване пальто, виголене обличчя, впевнений погляд. У руці букет білих лілій.
Ви Маряна Шевченко? ввічливо запитав.
Так відповів я, зніяковівши.
Мене звати Богдан Ковальчук. Минулого тижня ви допомогли одній людині безхатьку.
Серце забилося швидше.
Так що з ним? обережно спитав я. Він живий?
Чоловік усміхнувся й кивнув.
Ви врятували йому життя. Той чоловік був моїм батьком.
Я завмер.
Вашим батьком? прошепотів.
Богдан розповів: його батько успішний бізнесмен, який зник кілька місяців тому. Після важкого інфаркту втратив память, заблукав і опинився на вулиці. Родина шукала його у відчаї, але безрезультатно.
Якби ви того дня не допомогли тихо промовив він. Його серце б не витримало. Зараз він у приватній клініці, його стан покращується. І весь час говорить про вас: «Знайдіть ту медсестру, яка не залишила мене».
Я не знав, що відповісти. У горлі став ком.
Але мене звільнили, прошепотів я. Через правила.
Богдан усміхнувся.
Я вже поговорив із головним лікарем. Завтра вас повернуть на роботу. Більше того якщо хочете, пропонуємо місце у нашій сімейній клініці. Зарплата, умови все на ваш вибір. Скажіть лише, що вам потрібно.
Сльози навернулися самі. Усе, що здавалося втратою, раптом стало даром.
Наступного дня я знову увійшов у лікарню. Знайомі коридори, шепіт, цікаві погляди. Обличчя головного лікаря вже не було холодним.
Сестро Шевченко промовив він нерішуче. Здається, я поспішив із рішенням. Вибачте.
Немає образи, тихо відповів я. Просто радію, що все скінчилося.
За тиждень я вже працював у клініці родини Ковальчуків. Просторий, світлий будинок, людяна атмосфера, не суворі правила, а довіра. Тоді я вперше відчув, що моя робота знову має сенс.
Одного дня у коридорі зявився він. У чистій сорочці, охайний, із спокійним поглядом. Я ледь впізнав.
Ви врятували мені життя, сказав він, стискаючи мою руку. А я навіть не подякував.
Не треба подяки, усміхнувся я. Головне, що вам краще.
Він дістав із кишені конверт.
Це не винагорода. Лише знак подяки за те, що ви зробили. Хочу, щоб ви знали: доброта ніколи не пропаде, навіть якщо світ буває несправедливим.
У конверті був лист із чеком на солідну суму. Але гроші значили менше, ніж кілька рядків, які я прочитав:
«Іногда порушити правила значить врятувати чиєсь серце. Дякую, що ви були не просто медсестрою, а Людиною».
Цей лист я зберігаю досі.
Минуло кілька місяців. Я знову йшов на роботу з посмішкою, щодня з вдячністю в серці.
Одного разу, проходячи через парк, я побачив молоду жінку, яка схилилася над чоловіком він лежав на землі, блідий, важко дихав.
Я підійшов.
Можу допомогти? Я медсестра, сказав я рішуче.
Жінка, тремтячи, кивнула, і ми разом почали надавати допомогу. Коли дихання чоловіка поступово стабілізувалося, у мені розлилася дивна теплота
**Життя вчить: інколи найважливіше не правила, а те, що ти відчуваєш у серці.**
