Моя матір і сестра бачили у мені лише гаманець вони ніколи по-справжньому не цікавилися моїм життям.
Я виріс у родині, яка була далекою від поняття «дому». Нас було троє: мати, старша сестра й я. Батько? Привид минулого, лише імя в свідоцтві про народження. Я ніколи не бачив його, і кожна спроба заговорити про нього зустрічалася матірю так, ніби його існування було забороненою темою.
Отже, залишалися ми троє я, мати й сестра Маряна. Вона була на пять років старшою, але завжди здавалося, що ролі у нас переплутані: я був відповідальним і розважливим, а вона розпещеною принцесою.
Мати обожнювала її. Маряна завжди отримувала найкращі сукні, найдорожчі подарунки й усе, що забажає. А я? Доводилося носити її старі речі поношені, завеликі. Досі памятаю ті светри з закатаними рукавами, які мати казала «носити ще рік-два».
Їжа? Якщо Маряна хотіла добавки будь ласка. А якщо я наважувався попросити ще трохи, мені нагадували, що мати «і так на нас усього себе віддає».
Дні народження? Різдво? Для мене це ніколи не існувало. Не було ні подарунків, ні теплоти. Лише зітхання матері, які нагадували, що я зайвий тягар.
Я зрозумів одне: я не був для неї дитиною. Лише обузою.
**День, коли я став для них банкоматом**
У шістнадцять я вже знав: допомоги чекати не варто. Мати й Маряна були нерозлучним дуетом, а я завжди осторонь.
Тому я пішов працювати. Після школи, у вихідні коли тільки був час. Робив усе: розносив газети зранку, мив столики в кавярні, розвантажував коробки в супермаркеті.
І, незважаючи на втому, я пишався собою. Вперше в мене були власні гроші.
Але для матері це мало інше значення.
Ото, ти вже заробляєш? запитала вона одного вечора з дивно мякою усмішкою.
Я кивнув, не підозрюючи, що буде далі.
Вона поклала руку мені на плече.
Час допомагати з витратами.
Під «витратами» вона мала на увазі себе й Марянку.
Сестра навіть не подумала шукати роботу. Навіщо? Усе життя хтось дбав про неї спочатку мати, тепер черга була за мною.
**Втеча була єдиним виходом**
Закінчивши школу, я зрозумів: треба тікати.
У нашому місті був університет, але я навмисне обрав факультет за кількасот кілометрів. Це було питання не лише освіти, а й виживання.
Коли я повідомив матері про відїзд, її погляд став крижаним.
Ти нас кидаєш? Після всього, що я для тебе зробила?
Я ледь не реготав.
Я виїхав і оселився у гуртожитку. Вперше у житті відчув, що таке бути вільним. Продовжив працювати тепер вантажником на вокзалі. Було важко, але платили добре. Нарешті міг купити собі нормальний одяг і каву без почуття провини.
Мати й Маряна? Вони ніколи не телефонували.
Не питали, чи все добре, чи вистачає їжі, чи справляюся.
А коли я приїхав на свята, перше, що сказала мати, було не «Як справи?» чи «Скучили».
Вона оглянула мене й кинула:
Схоже, тепер у тебе є гроші.
Це було не питання. Це був звинувачувальний вирок.
З того дня кожні візити додому перетворювалися на нескінченні торги. Їм потрібні були гроші. Марянці новий телефон, нові сукні. Вони не просили. Вони вимагали.
Коли я запропонував сестрі знайти роботу, вона реготала:
Я? Працювати? Ти серйозно?
**Спадщина, що все змінила**
Після університету я знайшов стабільну роботу. А потім сталося неочікуване компанія надала мені службовий квартир.
Не палац, але свій куток.
Коли мати й Маряна дізналися, у них почалася істерика.
У тебе квартира?! І ти нам нічого не дав?!
Я намагався пояснити, що це умови роботи. Але вони не слухали.
А потім доля вдарила ще раз.
Помер мій дід батько матері.
Ми не були близькі, але він завжди ставився до мене з повагою.
Коли нотаріус оголосив заповіт, я не повірив власним вухам.
Він залишив мені свій будинок і землю.
Коли мати й Маряна дізналися, почався галас.
Це нечесно! верещала Маряна. У мене дитина! Мені потрібен цей будинок!
До того часу вона встигла побувати заміжньою, народити та розлучитися. І тепер вимагала, щоб я продав будинок і віддав їй гроші.
Але я вже прийняв рішення.
Коли я їм про це сказав, вони вибухнули.
Мати назвала мене егоїстом.
Маряна ридала, лаялася, звинувачувала в невдячності.
Я зачекав, поки вони заспокоїться, і тихо сказав:
Я продам будинок. Але куплю більшу квартиру. Бо я одружений. І у нас буде дитина.
Тиша.
Вони не
