Колишні друзі дізналися, що ми з дружиною здаємо квартиру, і тепер хочуть туди заселитися. Як їм пояснити, що не бажаємо здавати житло знайомим? Завжди складніше домовлятися, коли справа стосується близьких людей.
Після весілля все у нас з дружиною складалося добре. Одружилися ми з думкою жити з її батьками. Тоді ж мої мати й батько переїжджали до Одеси, а їхню квартиру продали, поділивши гроші між мною та сестрою. На ті кошти та завдяки допомозі тестя нам вдалося купити велику однушку, де ми поставили перегородку, зробивши дві кімнати. Гадали, що одна буде для дитини, але якось не виходило.
Спочатку просто не хотіли, потім карєри зайняли весь час, а згодом вже й не виходило, та й дружина відмовлялася йти до лікаря. Я теж не поспішав. Жили щасливо, не турбуючись, хто ж у старості принесе нам склянку води. Важливу роль відігравали й знайомі, які вже мали дітей тонули у боргах і не виглядали втішеними. От і вирішили, що обійдемося без такого щастя, коли воно само не приходить.
Коли нам обом виповнилося тридцять три, ми вклали гроші у новобудову. Сума була невелика, тому вирішили ризикнути, хоч багато хто нас відмовляв. Та все ж у тридцять сім років ми отримали квартиру, готову до заселення. Зробили невеличкий ремонт, щоб виглядала ще краще. Дружина жартувала, що це наша «страховка» якщо дітей не буде, то все залишимо племінникам.
Поки що вирішили здавати. Пробували самостійно, без посередників. Для розголосу розповіли друзям, сподіваючись на поради, де ще розмістити оголошення. І раптом незручне питання: чи не хотіли б ми здати квартиру їм, знайомим із дітьми? Вони роками живуть у жалюгідних умовах, а тут і новий будинок, і гарний ремонт, та й «пільгу» можна отримати.
Наша помилка розказали про квартиру. Не думали, що хтось захоче її орендувати.
«Там лише одна кімната, а у вас велика родина», намагалася пояснити дружина.
«Та й що? Зараз у одній кімнаті живемо. А на ваших фото видно, що там просторіше».
«Але ж квартира нова, а у вас діти й кіт»
«Що, думаєте, ми такі неохайні і все зруйнуємо?»
Сказали, що треба подумати, хоча я вже знав, що не хочу цього. Бував у них хаос на кожному кроці. Урешті дружина звалила на мене обовязок відмовити, вигадавши якісь незручні причини.
У відповідь почули:
«У вас вже друга квартира, а ще батьки колись помруть і тоді їхня дістанеться вам! Вам усе мало! Сидітимете самотні, без дітей, без друзів, без радості!»
Чи справедливо це? Ми нічого їм не винні. Не наша провина, що вони завели дітей, не маючи ні власного житла, ні підтримки батьків, і тепер їм ніде жити. Кожен живе, як вважає за потрібне то чому ми не можемо здати квартиру незнайомцям за нормальні гроші, замість робити знижку «своїм»?
