**Щоденник старого Олександра**
Мій син сказав, що подарував мені будиночок за містом але коли ми туди приїхали, у мене під ногами немов провалилася земля.
Я Олександр, мені 78 років.
Ніколи не думав, що доведеться просити поради у чужих людей, але ось я тут. Потрібен ваш погляд.
Майже все своє доросле життя я прожив самотнім батьком. Моя дружина, Оксана, померла від раку, коли нашому синові Дмитру (зараз йому 35) було лише десять.
Тоді було важко нам обом, але ми вистояли. Після цього залишилися тільки ми двоє проти всього світу. Я робив усе можливе, щоб бути йому і батьком, і матірю, і працював не покладаючи рук, щоб дати йому всі шанси.
Дмитро виріс гарною людиною. Звісно, були й моменти непокори, але в цілому він завжди був добрим, старанним і розсудливим. Добре вчився, отримав часткову стипендію в університеті, а після закінчення знайшов гарну роботу у фінансовому секторі.
Я завжди ним пишався і бачив, як він стає успішною людиною. Ми залишалися близькими навіть після того, як він виїхав телефонували регулярно, раз на тиждень обовязково вечеряли разом.
Тату, сказав він, навіть не дивлячись мені в очі. Пробач. Я знаю, що казав про будиночок, але тут тобі буде краще. Тут про тебе подбають.
Подбають? Мені ніхто не потрібен! Я самостійний. Навіщо ти мені брехав?
Тату, будь ласка. Дмитро підвів на мене очі, і в них була благальна мольба.
Останнім часом ти часто щось забуваєш. Я хвилююся, що ти живеш сам. Тут є всі умови, і завжди буде хтось поруч.
Забуваю? У всіх так буває! скрикнув я, а по щоках котилися сльози гніву.
Неправда, Дмитре. Відвези мене додому.
Син похитав головою і сказав те, що зруйнувало мій світ:
Не можу, тату. Я я вже продав наш будинок.
Я відчув, що втрачаю опору.
Я знав, що погодився на продаж, але думав, що в мене ще купа часу. Я хотів познайомитися з новими господарями, переконатися, що вони доглядатимуть старий дуб у дворі.
Тому те, що сталося роком пізніше, стало для мене шоком. Був вівторок увечері, коли Дмитро зайшов до мене, явно схвильований.
Тату, промовив він, у мене чудові новини! Я купив тобі будиночок за містом!
Будинок? Дмитре, про що ти?
Це ідеальне місце, тату. Тихий, спокійний куточок саме те, що тобі потрібно. Ти його полюбиш!
Я був здивований. Переїжджати далеко від дому? Це здавалося занадто різким кроком.
Дмитре, не треба було. Мені і тут добре.
Але він наполягав!
Ні, тату, ти заслужив на краще. Твій будинок завеликий для тебе одного. Час на зміни. Довірся мені, буде чудово.
Сказати, що я сумнівався нічого не сказати. У цьому будинку ми жили понад 30 років. Тут Дмитро виріс, тут ми з Оксаною будували наше життя. Але син був такий щасливий, такий впевнений, що це правильно. І я йому довіряв безмежно.
Адже ми завжди були чесні один з одним.
Тому, незважаючи на сумніви, я погодився на переїзд і продаж дому. Наступні дні я збирав речі, а Дмитро займався організацією. Він запевняв, що все під контролем, був такий турботливий, що я відкинув усі побоювання.
Настав день переїзду. У машині Дмитро розповідав про всі переваги нового місця. Але чим далі ми їхали від міста, тим більше мене охоплював неспокій.
Навколо ставало все пустіше. Це не був той мальовничий куточок, який я собі уявляв ні пагорбів, ні красивої природи. Замість знайомих сусідів і оживлених вулиць лише безлюдні поля й покинуте господарство.
Ті будиночки, що я колись мріяв купити з Оксаною, були затишними, затишними, оточеними природою. Але тут все було інакше.
Дмитре, запитав я, ми точно їдемо туди? Це не схоже на село.
Він запевнив, що ми на правильному шляху, але я помітив, як уникнув мого погляду.
За годину ми звернули на довгу звивисту дорогу. Наприкінці стояла велика похмура будівля. Моє серце завмерло, коли я прочитав вивіску: «Золотий Вік».
Це не був будиночок. Це був будинок для літніх.
Я онімів. Обернувся до Дмитра, намагаючись стримати емоції.
Що це? Що відбувається?
Як він міг продати мій дім без мого відома? Я вимагав відповідей, але Дмитро уникав мого погляду. Він сказав, що має нотаріальну довіреність і робить це для мого блага.
Після цих слів я онімів, а наступні години проминули, як у тумані. Мене заселили у маленьку кімнату з вузьким ліжком і вікном на парковку. Стіни були пофарбовані в неприємний бежевий колір, а в повітрі пахло дезінфекцією і старостію.
У моєму старому будинку все ще пахло корицею від булочок, які колись пекла Оксана, і я ніколи не міняв інтерєру. А тепер моїм новим домом стало це похмуре, бездушне місце
