Більше не дзвоніть сюди! Навіщо витрачати час на те, що вам не потрібно? Давно вже я зрозуміла, що ні ви, ні ваші діти не цікавитесь, чи жива ще ваша бабуся і як їй!
Закінчення університету збіглося з двома важливими подіями моїм весіллям і першою роботою.
Почала працювати менеджером у гарній фірмі. За кілька років пішла у декрет і народила прекрасну доньку Олену. Олена виросла розумною дівчиною, тому ми з чоловіком не шкодували коштів на її навчання у престижному університеті, а після закінчення чоловік влаштував її на добру посаду.
Через рік вона познайомила нас зі своїм нареченим, а згодом одружилась і народила двійнят.
Мої онуки вже мали вісім років, коли помер їхній дідусь, мій чоловік. Це була велика втрата для всіх нас. Моя донька розуміла, як мені було важко, тому дзвонила щодня після роботи, розповідала про свої справи, а я ділилась із нею тим, що траплялося в мене.
Але згодом донька стала зайнятішою. Коли я телефонувала, вона знаходила причини, чому не може зараз говорити. З часом вона знову почала дзвонити раз на кілька днів, але це було швидше «для галочки» завжди або прибирала, або кудись поспішала. Одного разу мені стало боляче, і коли вона зателефонувала, я відрізала:
Якщо тобі немає часу для власної матері, то й не дзвони. Навіщо телефонувати, якщо ти водночас займаєшся чимось іншим?
Та моя донька якось викрутилась, а я вибачилась за свої слова. Після цього вона почала дзвонити трохи частіше, а потім знову перейшла на раз на тиждень.
Я ображалась на ставлення доньки до мене. Дійшло до того, що не хотілося їсти й спати.
Останньою краплею став тиждень, коли вона взагалі не телефонувала і не піднімала моїх дзвінків. Тому, коли вона нарешті подзвонила, я голосно сказала:
Більше не дзвоніть сюди! Навіщо витрачати час на те, що вам не потрібно? Давно я зрозуміла, що ні ви, ні мої онуки не цікавитесь, чи жива ще ваша бабуся. Вам потрібно лише, щоб я підсилала їжу та подарунки на свята! Ось і все!
Донька розлютилась і сказала, що більше не буде до мене дзвонити, якщо я така егоїстка. Її слова змусили мене відчути себе погано, серце закалатало, а потім усе потемніло і я прокинулась у лікарні.
Медсестра вислухала мою історію, але, почувши кінець, похитала головою і сказала:
Ви, старші, часто забуваєте, що ми, молоді, маємо справи: працюємо, виховуємо дітей, розвиваємось, займаємось домом, і дуже важко знайти у цьому списку місце для довгих розмов. Тому варто цінувати навіть ті моменти, коли про вас згадують по дорозі до крамниці. Моя рада вам коротка: знайдіть собі справу, яка вас захопить, і тоді ви не помітите, як минають дні між дзвінками від доньки чи онуків.
І справді, коли робиш те, що любиш, не думаєш про те, чи хтось про тебе дбає.
