Рюкзак з речами стояв біля дверей, застібнутий ніби останній штрих перед відїздом. Оксана нервово підправляла ремінь, кидаючи короткі погляди на сестру й сина. У передпокої пахло сирістю: за вікном моросив дощ, а двірник згрібав до бордюру важке листя. Їхати Оксана не хотіла, але пояснювати це десятирічному Дмитру було марно. Він мовчав, уперто дивлячись у підлогу. Наталія намагалася триматися бадьоро, хоча всередині все стискалося тепер Дмитро житиме у неї.
Усе буде добре, сказала вона, намагаючись посміхнутися. Мама скоро повернеться. А ми з тобою поки впораємось.
Оксана міцно й швидко обійняла сина, ніби поспішала піти, щоб не передумати. Потім кивнула сестрі: ти ж розумієш. За хвилину двері за нею зачинилися, залишивши в квартирі глухий гул. Дмитро як стояв біля стіни, притискаючи до себе старий рюкзак. Наталія раптом відчула ніяковість: племінник у її домі, його речі на стільці, його черевики поруч із її чоботами. Вони ніколи не жили разом довше за кілька днів.
Заходь у кухню. Чайник уже закипів, промовила вона.
Дмитро мовчки пройшов за нею. У кухні було тепло: на столі стояли чашки й тарілка з хлібом. Наталія налила чай собі й йому, намагаючись говорити про дрібниці про погоду за вікном, про те, що треба купити нові гумові чоботи. Хлопчик відповідав односкладно, дивився крізь неї то на вікно з плямами від дощу, то вглиб себе.
Ввечері вони разом розібрали його речі. Дмитро акуратно розклав футболки в комод, а зошити склав стопкою поряд із підручниками. Наталія помітила: він навмисне не чіпає іграшки з її дитинства ніби боїться порушити лад чужого дому. Вона вирішила не примушувати його говорити.
Перші дні трималися на зусиллі. Ранкові збори до школи проходили мовчки: Наталія нагадувала про сніданок і перевіряла портфель. Дмитро їв повільно, майже не піднімаючи очей. Увечері він садився за уроки біля вікна або читав книжку зі шкільної бібліотеки. Телевізор вони вмикали рідко шум дратував обох.
Наталія розуміла: хлопцеві важко звикнути до нового розкладу й чужої квартири. Вона сама ловила себе на думці, що все здається тимчасовим навіть чашки на столі ніби чекають когось. Але часу не було: вже через два дні треба було йти оформляти опіку.
У відділенні ЦНАПу пахло папером і сирою одежею. Черга тягнулася вздовж стін з оголошеннями про пільги та допомоги. Наталія тримала під пахвою папку з документами: заяву від Оксани, свою згоду, копії паспортів і свідоцтво про народження Дмитра. Співробітниця за склом говорила сухо:
Потрібна ще довідка з місця проживання дитини та згода другого батька
Його давно немає. Я приносила копію свідоцтва.
Усе одно потрібен офіційний документ
Вона перебирала папери повільно; кожне зауваження звучало як докір. Наталія відчувала: за формальними словами ховається недовіра. Вона пояснювала ситуацію знову й знову, розповідаючи про вахту сестри, показуючи маршрутний лист. Зрештою заяву прийняли але попередили: рішення буде не раніше ніж за тиждень.
Вдома Наталія намагалася не показувати втому. Вона сама відвела Дмитра до школи щоб поговорити з класною про його ситуацію. У роздягальні діти штовхалися біля шафок. Вчителька зустріла їх насторожено:
Ви тепер за нього відповідаєте? Документи покажете?
Наталія простягнула довідки. Жінка довго їх розглядала:
Я повинна повідомити адміністрацію І ще: за всіма питаннями тепер звертатися до вас?
Так. Його мама працює вахтовим методом. Я оформлю тимчасову опіку.
Вчителька кивнула без особливої співчутливості:
Головне щоб він не пропускав заняття
Дмитро слухав розмову з напруженим обличчям, потім пішов до класу, не попрощавшись. Наталія помітила: він став частіше мовчати вдома, іноді сидів біля вікна довго. Вона намагалася завести розмову розпитувала про друзів або уроки. Відповіді були короткими; за ними чулася втома.
Через кілька днів подзвонили з органу опіки:
Ми прийдемо перевірити умови проживання дитини.
Наталія прибрала квартиру до блиску; ввечері вони з Дмитром разом витирали пил і складали речі. Вона запропонувала хлопцеві допомогти вибрати місце для його книжок.
Усе одно потім назад пробурмотів він.
Не обовязково. Ти можеш розставити, як тобі зручно.
Він знизав плечима, але книжки переставив сам.
У призначений день прийшла жінка з соцслужби. У коридорі у неї подзвонив телефон; вона говорила різко:
Так-так, зараз подивлюся
Наталія провела її по кімнатах. Жінка запитувала про розпорядок дня, про школу, про харчування. Потім запитала самого Дмитра:
Тобі тут подобається?
Хлопчик знизав плечима, погляд був упертий.
Він сумує за мамою Але ми намагаємося дотримуватися розкладу. Усі уроки робимо вчасно, гуляємо пі
