Сімя на час
Сумка з речами стояла біля дверей, застібнута наче останній штрих перед відїздом. Оксана нервово поправляла ремінь, кидаючи швидкі погляди на сестру й сина. У передпокої пахло вогкістю: за вікном мрячив дощик, а двірник згрібав до узбіччя важке листя. Їхати Оксана не хотіла, але пояснювати це десятирічному Дмитрику було марно. Він стояв мовчки, уперто дивлячись у підлогу. Наталка намагалася бути бадьорою, хоча всередині все стискалося тепер Дмитро житиме у неї.
Усе буде добре, сказала вона, намагаючись посміхнутися. Мама скоро повернеться. А ми з тобою поки впораємось.
Оксана міцно й швидко обняла сина, наче поспішала піти, щоб не передумати. Потім кивнула сестрі: ти ж розумієш. За хвилину двері за нею зачинилися, залишивши в квартирі глухий гул. Дмитро й далі стояв біля стіни, притискаючи до себе старий рюкзак. Наталка раптом відчула незручність: племінник у її хаті, його речі на стільці, його черевики поруч із її чобітками. Вони ніколи не жили разом довше за пару днів.
Заходь на кухню. Чайник уже закипів, промовила вона.
Дмитро мовчки пройшов за нею. На кухні було тепло: на столі стояли чашки й тарілка з хлібом. Наталка налила чай собі й йому, намагаючись говорити про дрібниці про погоду за вікном, про те, що треба купити нові гумові чоботи. Хлопчик відповідав односкладно, дивився крізь неї то на вікно з плямами дощу, то кудись усередину себе.
Ввечері вони разом розібрали його речі. Дмитро акуратно розклав футболки у шухляду, а зошити склав стопкою поряд із підручниками. Наталка помітила: він старанно не чіпає іграшки з її дитинства ніби боїться порушити порядок у чужій хаті. Вона вирішила не поспішати з розмовами.
Перші дні трималися на зусиллі. Ранкові збори до школи проходили мовчки: Наталка нагадувала про сніданок і перевіряла портфель. Дмитро їв повільно, майже не піднімаючи очей. Ввечері він садився за уроки біля вікна або читав книжку зі шкільної бібліотеки. Телевізор вони вмикали рідко шум дратував обох.
Наталка розуміла: хлопцеві важко звикнути до нового розкладу й чужої квартири. Вона сама ловила себе на тому, що все здається тимчасовим навіть чашки на столі ніби чекають когось. Але часу гаяти не було: вже через два дні треба було йти оформляти опіку.
У відділенні ЦНАПу пахло паперами й сирою одягою. Черга тягнулася вздовж стін з оголошеннями про пільги та допомоги. Наталка тримала під пахвою папку з документами: заяву від Оксани, свою згоду, копії паспортів і свідоцтво про народження Дмитра. Співробітниця за склом говорила сухо:
Треба ще довідку з місця проживання дитини й згоду другого батька
Його давно немає. Я приносила копію свідоцтва.
Усе одно потрібна офіційна папір
Вона перебирала документи повільно; кожне зауваження звучало як докір. Наталка відчувала: за формальними словами ховається недовіра. Вона пояснювала ситуацію знову й знову, розповідаючи про вахту сестри, показуючи маршрутний лист. Зрештою заяву прийняли але попередили: рішення буде не раніше як через тиждень.
Вдома Наталка намагалася не показувати втому. Вона сама відвела Дмитра до школи щоб поговорити з класною про його становище. У роздягальні діти штовхалися біля шафок. Вчителька зустріла їх насторожено:
Ви тепер за нього відповідаєте? Документи покажете?
Наталка подала довідки. Жінка довго їх розглядала:
Я маю повідомити адміністрацію І ще: з усіх питань тепер звертатися до вас?
Так. Його мама працює вахтовим методом. Я оформила тимчасову опіку.
Вчителька кивнула без особливої співчутливості:
Головне щоб він не пропускав заняття
Дмитро слухав розмову з напруженим обличчям, потім пішов до класу, не попрощавшись. Наталка помітила: він став частіше мовчати вдома, іноді ввечері довго сидів біля вікна. Вона намагалася завести розмову розпитувала про друзів або уроки. Відповіді були короткими; за ними чулася втома.
Через кілька днів подзвонили з органу опіки:
Ми прийдемо подивитися умови проживання дитини.
Наталка прибрала квартиру до блиску; ввечері вони з Дмитром разом витирали пил і складали речі. Вона запропонувала хлопцеві допомогти вибрати місце для його книжок.
Усе одно потім назад пробурмотів він.
Не обовязково. Ти можеш розставити, як тобі зручно.
Він знизав плечима, але книжки переставив сам.
У призначений день прийшла жінка з соцслужби. У коридорі у неї подзвонив телефон; вона говорила різко:
Так-так, зараз подивлюся
Наталка провела її по кімнатах. Жінка запитувала про розклад дня, про школу, про харчування. Потім запитала самого Дмитра:
Тобі тут подобається?
Хлопець знизав плечима, погляд у нього був упертий.
Він сумує за мамою Але ми намагаємося дотримуватися розкладу. Усі уроки робимо вчасно,
