З розпачу вона погодилася вийти заміж за сина багатого чоловіка, який не міг ходити А через місяць помітила
“Ти жартуєш?” промовила Соломія, дивлячись на Івана Петровича широко розплющеними очима.
Він похитав головою.
“Ні. Але я дам тобі час подумати. Бо пропозиція справді незвичайна. Я навіть можу здогадатися, про що ти зараз думаєш. Зваж усе, обміркуй добре я повернусь через тиждень.”
Соломія дивилась, як він іде, у розгубленості. Його слова не вкладалися в голові.
Вона знала Івана Петровича три роки. Він володів мережею АЗС та іншими бізнесами. Соломія підробляла прибиральницею на одній із заправок. Він завжди вітався з персоналом і говорив тепло. Взагалі, був доброю людиною.
Зарплата на заправці була гарною, тому бажаючих на роботу вистачало. Близько двох місяців тому, коли вона закінчила прибирати, Соломія сиділа на лавочці зміна майже скінчилася, і в неї було трохи вільного часу.
Раптом двері відчинилися, і зявився Іван Петрович.
“Можна присісти?”
Соломія підвелася.
“Звісно навіщо питати?”
“Чого схопилася? Сідай, я не кусаюсь. День гарний.”
Вона усміхнулася і сіла знову.
“Так, навесні завжки здається, що погода чудова.”
“Тому що всім набридла зима.”
“Може, і так.”
“Хотів запитати: чому працюєш прибиральницею? Лариса пропонувала перевести тебе на оператора більша зарплата, легша робота.”
“Я б із радістю. Але графік не підходить дочка маленька, часто хворіє. Коли вона здорова, сусідка посидить. А якщо щось не так треба бути поряд. Тому ми з Ларисою міняємося змінами, коли потрібно. Вона завжди допомагає.”
“Зрозуміло Що з дівчинкою?”
“Ой, краще не питай Лікарі самі не розуміють. У неї напади дихання перехоплює, паніка, багато всього. А серйозні аналізи лише приватні. Кажуть, чекай, може, переросте. Але як я можу просто чекати”
“Тримайся. Усе буде добре.”
Соломія подякувала. Того вечора вона дізналася, що Іван Петрович виписав їй премію без пояснень, просто передали.
Після того вона його не бачила. А тепер він зявився у неї вдома.
Коли Соломія побачила його, серце майже зупинилося. А коли почула пропозицію стало ще гірше.
У Івана Петровича був син Стас, майже тридцятирічний. Сім із цих років він провів у візку після аварії. Лікарі зробили все можливе, але він так і не піднявся. Депресія, замкнутість, майже повна відмова розмовляти навіть із батьком.
Тому Іван Петрович придумав: одружити сина. По-справжньому. Щоб у нього зявилася мета, бажання жити, боротися. Він не був впевнений, що це спрацює, але вирішив спробувати. І йому здалося, що Соломія ідеальна кандидатура.
“Соломіє, про тебе повністю піклуватимуться. У тебе буде все. Дочка отримає всі аналізи, лікування. Я пропоную контракт на рік. Через рік ти підеш незалежно від усього. Якщо Стасу стане краще чудово. Якщо ні я щедро винагороджу тебе.”
Соломія не могла вимовити слова обурення скувало її.
Наче прочитавши її думки, Іван Петрович тихо промовив:
“Соломіє, будь ласка, допоможи мені. Це взаємовигідно. Я навіть не впевнений, що мій син до тебе доторкнеться. А тобі буде легше ти будеш поважаною, офіційною дружиною. Уяви, що вийшла заміж не з кохання, а через обставини. Я лише прошу: ні слова нікому про нашу розмову.”
“Почекайте, Іване Петровичу А ваш Стас він згоден?”
Чоловік усміхнувся сумно.
“Каже, що йому байдуже. Я скажу, що в мене проблеми з бізнесом, зі здоровям Головне щоб він був одружений. По-справжньому. Він завжди мені довіряв. Тому це брехня заради більшого добра.”
Іван Петрович пішов, а Соломія довго сиділа, оніміла. Всередині кипіло обурення. Але його прості, чесні слова зробили пропозицію менш різкою.
А якщо подумати Що вона не зробить для маленької Софійки?
Все.
А він? Він теж батько. Він теж любить свого сина.
Її зміна ще не скінчилася, коли задзвонив телефон:
“Соломійко, швидше! У Софійки напад! Сильний!”
“Йду! Викликайте швидку!”
Вона прибігла, коли швидка вже підїхала до воріт.
“Де ви були, матір?” суворо спитав лікар.
“На роботі”
Напад справді був сильним.
“Може, до лікарні?” несміливо запитала Соломія.
Лікар, який був тут уперше, махнув втомленою рукою.
“Який сенс? Там не допоможуть. Лише ще більше налякають дитину. Тобі треба до столиці до гарної клініки, до справжніх фахівців.”
Через сорок хвилин лікарі поїхали.
Соломія взяла телефон і набрала Івана Петровича.
“Я згодна. У Софійки знову напад.”
Наступного дня вони вже їхали.
Іван Петрович особисто приїхав за ними у супроводі молодого, гладко виголеного чоловіка.
