Двір на одній хвилі
Житловий двір на околиці великого міста прокидався з галасом і метушнею, де кожен знав своє місце. Серед багатоповерхівок з обліпленими фасадами життя йшло за звичним розкладом: вранці батьки виносили коляски до пандусів, пенсіонери неспішно вигулювали собак, а молодь з рюкзаками лавірувала між клумбами й сміттєвими баками. Після недавнього дощу асфальт ще блищав, відбиваючи яскраве літнє сонце. На клумбах під вікнами цвіли нагідки та чорнобривці дітлахи у футболках ганяли мяча або каталися на велосипедах, постійно озираючись на дорослих.
Біля підїзду вже збиралася невеличка черга: хтось намагався пройти з пакетом молока, хтось витягував дитячий візок із тісного тамбуру. І тут же невідємна перешкода останніх місяців: електросамокати. Їх було щонайменше пять; один лежав поперек пандуса так, що мамі з малям довелося спритно маневрувати між колесами. Поруч пенсіонерка Ганна Степанівна сердито цокала палицею по асфальту.
Знову наставляли! Ані пройти, ані проїхати
Та це ж молодь кидає, де попало! підхопив чоловік середніх літ у спортивній куртці.
На це дівчина років двадцяти пяти лише знизала плечима:
А куди їх дівати? Спеціальних місць усе одно немає.
Сусіди воркотіли біля входу; хтось іронічно зауважив, що скоро замість квітів паркуватимуться лише самокати та велосипеди. Але ніхто не поспішав брати ініціативу усі звикли до дрібних незручностей дворового життя. Лише коли черговий батько ледве не вдарив колиском про хитку конструкцію й через півголоса вилая
