Син хотів відвезти свою маму до будинку для літніх. Перед виходом він зазирнув у скриньку.
Після смерті чоловіка Олена продала свій будинок у селі, вклала гроші в квартиру для сина та його родини й переїхала до них. Поки сил вистачало, доглядала за домом і онуками.
Син і невістка працювали, а Олена відводила онуків у садочок, потім у школу, на гуртки. Готувала й прибирала. Клопоти не були для неї тягарем навпаки, робили її щасливою. Адже родина потребувала її. Але минули роки. Онуки виросли й «вилетіли з гнізда», а здоровя жінки погіршилося. Вона намагалася мити посуд, але тарілки вислизали зі слабких рук і розбивалися.
Налила собі юшки, але не змогла поставити на стіл розлила. Прокидалася вночі, щоб попити води, її шепіт будив невістку. Ніхто не хотів із нею розмовляти. Хто ж захоче спілкуватися зі старою? Невістка постійно лаяла її й звала тягарем. Але хіба ж Олена була винна? Старість не радість. Вибору в неї не було.
Син вирішив віддати матір до будинку для літніх.
«Хоч там у неї будуть сусіди для розмов», заспокоїв себе. Вранці, сідаючи в машину, Олена згадала про свою скриньку.
Сину, принеси мою скриньку. Я забула, несміливо попросила вона.
Яку скриньку? здивувався Андрій.
Там мої скарби, відповіла Олена й пояснила, як вона виглядає. Андрій приніс. Стара притиснула її до грудей із щасливим виразом обличчя.
Мамо, що там усередині? Вона показала вміст.
Там були пасмо її волосся і молочний зуб. Чоловік відійшов від машини й сів на бордюр. Сидів там довго, згадуючи дитинство, як мама завжди була поруч, доглядала й оберігала його. Ніколи не залишала без допомоги.
Сину, їдемо? Олена вийшла з машини й підійшла до сина.
Нікуди не їдемо, мамо. Ти залишаєшся вдома.
