Щоденник.
Олена Михайлівна йшла вулицями невеличкого містечка під Житомиром, щоб забрати онуку зі школи. Її обличчя сяяло, а підбори дзвеніли по асфальту, немов у далекі роки молодості, коли життя здавалося безкінечною піснею. Сьогодні був особливий день вона нарешті стала господаркою власної оселі. Це була світла, простора однокімнатна квартира у новобудові, про яку вона мріяла роками. Майже два роки вона збирала гроші, відкладаючи кожну копійку. Продаж старого будиночка в селі дала лише половину суми, решту додала донька, Марія, але Олена Михайлівна пообіцяла повернути борг. Їй, сімдесятирічній вдові, вистачало і половини пенсії, а молодим доньці та зятю гроші потрібніші, адже у них все життя попереду.
У шкільному холі її чекала онука, Соломія, другокласниця з косичками. Дівчинка кинулася до бабусі, і вони пішли додому, базікаючи про дрібниці. Вісімрічна Соломія була світлом у житті Олени Михайлівни, її найбільшим скарбом. Марія народила її пізно, майже у сорок, і тоді ж попросила матір про допомогу. Олена Михайлівна не хотіла покидати рідний селянський дім, де кожен куток був сповнений спогадів, але заради доньки та онуки пожертвувала усім. Вона переїхала ближче, взяла на себе турботу про Соломію забирала зі школи, сиділа до вечора, поки батьки не поверталися з роботи, а потім йшла до своєї маленької, затишної квартирки. Житло оформили на Марію так, на всяк випадок, адже старих людей легко обдурити, а життя непередбачуване. Олена Михайлівна не заперечувала: це була лише формальність, як вона думала.
Бабусю, раптом перебила її думки Соломія, дивлячись на неї великими очима, мама сказала, що тебе треба віддати у будинок для літніх.
Олена Михайлівна завмерла, наче її облили крижаною водою.
У який будинок, серденько? перепитала вона, відчуваючи, як холод проймає її до кісток.
Ну, туди, де живуть старенькі бабусі та дідусі. Мама казала татові, що тобі там буде добре, не сумуватимеш, Соломія говорила тихо, але кожне слово било, як молот.
Та я ж не хочу туди! Краще в санаторій поїду, відпочину, відповіла Олена Михайлівна, голос її затремтів, а в голові закрутився вихор. Вона не могла повірити, що чує це від дитини.
Бабусю, тільки не кажи мамі, що я тобі розповіла, прошепотіла Соломія, притискаючись до неї. Я підслухала, як вони розмовляли вночі. Мама казала, що вже домовилася з якоюсь тітонькою, але заберуть тебе не зараз, а коли я трохи підросту.
Не скажу, моя хороша, пообіцяла Олена Михайлівна, відчиняючи двері квартири. Її голос тремтів, ноги підгиналися. Щось мені недобре, голова запаморочилася. Трохи полежу, а ти переодягайся, добре?
Вона впала на диван, відчуваючи, як серце лунає в грудях, а перед очима все розпливається. Ці слова, промовлені дитячим голосом, розірвали її світ на шматки. Це була правда страшна, безжальна правда, яку дитина не могла б вигадати.
Три місяці потому Олена Михайлівна зібрала речі та повернулася в село. Тепер вона знімає там кімнату, збирає гроші на новий будиночок, щоб знайти хоч якусь опору. Її підтримують старі подруги та далекі родичі, але в душі порожнеча та біль.
Хтось осуджує її, шепоче за спиною: «Сама винувата, треба було поговорити з донькою, зясувати все». Але Олена Михайлівна знає своє.
Дитина такого не вигадає, каже вона твердо, дивлячись у порожнечу. Поведінка Марії говорить сама за себе. Вона навіть не подзвонила, не спитала, чому я поїхала.
Мабуть, донька все зрозуміла, але мовчить. А Олена Михайлівна чекає. Чекає дзвінка, пояснень, хоч слова, але сама не набирає номер гордість і образа сковали її, немов кайдани. Вона не відчуває за собою провини, але серце розривається від цієї тиші, від зради, що прийшла від найближчих. І кожного дня вона запитує себе: невже це все, що залишилося від її любові та жертв? Невже її старость приречена на самотність і забуття?
