Запізнившись на потяг, вона повернулася додому без попередження і не стримала сліз. Пропустивши поїзд, Оксана вирішила повернутися без дзвінка. Ледь переступивши поріг, вона не змогла стримати плач. Холодний жовтневий вітер бив у обличчя гострими краплями дощу. Оксана дивилася на віддаляючийся потяг, і всередині неї розливався гіркий присмак. Запізнилася. Вперше за пятнадцять років регулярних поїздок додому запізнилася. «Ніби у кепському сні», подумала вона, автоматично поправляючи розкуйовджені пасмо волосся. Перон був порожній і похмурий, лише жовті ліхтарі відбивалися в калюжах, малюючи дивні смуги світла.
Наступний потяг лише завтра вранці, байдуже повідомила касирка, навіть не подивившись на Оксану. Може, автобусом?
«Автобусом Оксана скривилася. Три години трястися по розбитій дорозі? Ні, дякую».
У сумці задзвенів телефон мама. Оксана на мить завмерла, дивлячись на екран, але не підняла трубку. Навіщо викликати зайве занепокоєння? Краще просто повернутися, адже ключі завжди при собі. Таксі мчало порожніми вулицями міста, а за вікном Київ здавався бутафорією неначе плоска декорація.
Водій щось бурмотів про погоду та дорожній рух, але Оксана не слухала. Всередині роялося дивне почуття ні тривога, ні радість.
Старий будинок зустрів її темними вікнами. Піднімаючись сходами, вона вдихнула знайомі з дитинства запахи: печені картоплі з третього поверху, прального порошку, аромату старого дерева. Та сьогодні у цій звичній симфонії пролунала фальшива нота.
Ключ із скрипом повернувся у замку, ніби двері чинили опір. У передпокої було темно і тихо батьки вже спали. Обережно пройшовши у свою кімнату, вона намагалася не робити шуму. Увімкнувши настільну лампу, оглянулася. Усе як завжди: книжкові полиці, старий письмовий стіл, плюшевий ведмедик на ліжку дитяча реліквія, від якої мати ніяк не могла позбутися. Але щось було не так. Щось невловимо змінилося.
Можливо, справа була в тиші? Не у звичній нічній, а в іншій густій, липкій, схожій на передчуття бурі. Здавалося, будинок затаїв подих, чекаючи чогось. Оксана дістала з сумки ноутбук робота не чекала. Але рука, шукаючи розетку за столиком, випадково торкнулася якоїсь коробки. Вона зісковзнула з полиці, розсипавши вміст на підлогу.
Листи. Десятки жовтих конвертів з вицвілими марками. І фотографія стара, зі зігнутими куточками. Молода мати ще зовсім дівчина! сміється, притулившись до плеча незнайомого чоловіка. Перша сльоза впала на знімок ще до того, як Оксана усвідомила, що плаче.
Тремтячими руками вона відкрила перший лист. Почерк виразний, чіткий, зовсім незнайомий.
«Кохана Наталко! Знаю, що не повинен писати, але мовчати вже не можу. Кожного дня думаю про тебе, про нашу Прости, навіть писати страшно про нашу доню. Як вона? Схожа на тебе? Чи коли-небудь пробачиш мене за те, що пішов?»
Серце забилося шаленим ритмом. Оксана схопила наступний лист, потім ще один. Дати 1988, 1990, 1993 Все її дитинство, все її життя було виписане цими рядками чужим почерком.
«бачив її здалеку біля школи. Така серйозна, з ранцем більшим за неї саму. Не наважився підійти»
«пятнадцять років. Уявляю, якою красун
