Ось історія про хлопчика, який виростив ліс.
Мене звати Тарас Шевченко, і я народився в маленькому селі на Карпатах. Ще з дитинства дідусь розповідав мені, як колись гори навпроти нашого будинку були вкриті густими лісами, а в річках була кришталево чиста вода, і птахи співали з самого ранку.
Але коли мені виповнилося вісім, та гора була гола, з висихаючою землею і мертвою тишею.
Якось я запитав дідуся:
Чому тут більше немає дерев?
Бо їх вирубали, щоб продати деревину, а земля втомилась, відповів він.
А хто їх знову посадить?
Той, хто любитиме майбутнє більше, ніж свою сьогоднішню вигоду.
Тієї ночі я не міг заснути. Здавалося, дідусь дав мені важливе завдання.
Наступного дня я взяв стару бляшанку, наповнив її землею, знайшов кілька насінин ялини біля дороги та посадив їх. Я не знав, чи вийде щось, але щоранку поливав їх водою, яку носив зі струмка. Коли побачив перший паросток, відчув щось неймовірне ніби крихітна частка надії вирішила залишитися зі мною.
Я продовжував збирати насіння і садити більше дерев спочатку у дворі, потім на схилах. Сусіди дивилися на мене й сміялися:
Тарасе, це марна праця.
Але я памятав слова дідуся.
З часом до мене приєдналися інші діти. Кожної суботи ми йшли в гори з пляшками води, насінням і маленькими лопаточками, зробленими з бляшанок. Іноді рослини не приживалися, іноді так. Ми навчилися захищати їх від кіз і викладати камінням, щоб зберегти вологу.
Коли мені виповнилося пятнадцять, на горі вже росли понад три тисячі дерев. Зміни були помітні: поверталися птахи, земля краще утримувала воду, а під час дощів зявлялися маленькі струмочки.
Про це почали писати у місцевій газеті, а потім і у львівській. Одного дня до мене прийшов чоловік з екологічної організації.
Тарасе, тобі потрібна допомога, щоб посадити ще більше дерев? запитав він.
Я не вагався.
Завдяки його підтримці ми отримали інструменти, рукавички і, найголовніше, більше насіння та саджанців місцевих порід. Ми навчилися відновлювати екосистему. Дідусь, який уже був дуже старим, обійняв мене і сказав:
Тепер ти бачиш майбутнє, сину.
Зараз мені двадцять чотири, і я вивчаю екологію. На горі, де колись не було нічого, тепер росте молодий ліс понад двадцять пять тисяч дерев. Він ще не ідеальний, але вже став домом для дятлів, вивірок, лісових котів і людей, які люблять гуляти під тінню дерев.
Кожного разу, коли я піднімаюся туди, торкаюся стовбурів і думаю, що ці дерева будуть тут навіть після мене. І мені подобається уявляти, що через пятдесят років якась дитина запитає свого дідуся:
Хто посадив цей ліс?
А він відповість:
Хлопчик, який любив майбутнє більше, ніж свою сьогоднішню вигоду.
