Моя невістка попросила мене триматися на відстані але одного дня сама раптом кликнула на допомогу.
Після весілля мого сина я навідувалася до них так часто, як тільки могла. Ніколи не приходила з порожніми руками завжди готувала щось смачне, приносила домашній хліб, спекла пироги. Невістка хвалила мої страви, завжди пробувала першою. Мені здавалося, що між нами виникли теплі, щирі стосунки. Я щиро раділа, що можу бути корисною, бути поруч. А найголовніше що мене приймали не як чужу, а як рідну в їхньому житті.
Але одного дня все змінилося. Я завітала, і вдома була лише вона. Ми, як завжди, випили кави. Але я відчула її погляд був напруженим, ніби вона щось хотіла сказати, але не наважувалася. І коли розмова нарешті почалася, її слова вдарили мене по серцю.
«Було б краще, якби ви приходили рідше Хай Остап навідується до вас сам», промовила вона, не піднімаючи очей.
Я цього не очікувала. Її голос звучав холодно, а в очах був роздратування? Я не знала. Після того дня я більше не приходила. Я зникла з їхнього побуту, щоб не заважати, не бути навязливою. Мій син навідувався сам. Невістка більше ніколи не зявлялася в нас.
Я мовчала. Нікому не скаржилася. Але всередині мені було боляче. Що я зробила не так? Я лише хотіла допомогти Усе своє життя я намагалася зберігати мир у родині. А тепер моя близькість раптом стала тягарем. Було важко усвідомлювати, що тебе не хочуть бачити.
Потім минув час. У них народилася дитина наш довгоочікуваний онук. Ми з чоловіком були щасливі. Але навіть тоді ми стримувалися приходили лише за запрошенням, гуляли з малим, щоб не заважати. Робили все, щоб не навязуватися.
Але раптом дзвінок. Моя невістка. Тихо, майже без емоцій, вона сказала:
«Можете сьогодні посидіти з дитиною? Мені треба терміново вийти.»
Вона не просила вона повідомляла. Наче це нам було потрібніше, ніж їй. Наче ми благали її дати нам цей шанс. І все ж саме вона нещодавно просила мене більше не приходити
Я довго думала, як вчинити. Гордість шепотіла: «Відмови». Але розум казав: «Це твій шанс». Не для неї для онука. Для Остапа. Для миру в родині. Але я відповіла інакше:
«Краще привезіть його до нас. Ви ж хотіли, щоб ми не приходили без запрошення. Не хочу втручатися у ваш простір.»
Вона замовкла. Але за кілька секунд погодилася. Привезла хлопчика. І для нас з чоловіком це було свято. Ми гралися, сміялися, гуляли час минав непомітно. Яке ж щастя бути дідусем і бабусею! Але в душі лишався гіркий присмак. Я не знала: як тепер поводитися?
Чи варто тримати дистанцію? Чекати, поки вона зробить перший крок? Чи бути мудрою й подолати образи? Ради онука я готова на багате. Готова пробачити, не зважати на колоті слова. Готова спробувати ще раз.
Але чи хочуть вони мене взагалі? Чи хоче вона?
Я не знаю, чи розуміє вона, як легко зруйнувати те, що будувалося роками. І як важко відновлювати це по камінцю
