“Я хочу розлучення,” прошепотіла вона, відводячи погляд.
Був холодний вечір у Києві, коли Олеся тихо промовила: “Я хочу розлучення,” не дивлячись у вічі чоловікові, Дмитру.
Його обличчя миттєво зблідло. У повітрі зависло німе запитання.
“Я залишаю тебе з тією, кого ти справді любиш,” сказала Олеся, усвідомлюючи, що найважливішою жінкою в його житті завжди була його мати. “Я більше не хочу бути другою.”
Олеся відчула, як їй стискає горло, а очі зрадливо зволожуються. Біль і роки розчарування виривалися назовні, забираючи подих.
“Про що ти? Яка ще жінка?” здивовано запитав Дмитро, не вірячи своїм вухам.
“Ми стільки разів про це говорили. Відтоді, як одружилися, твоя матір тягне з нас гроші, час і емоції. А ти все приймаєш, бо ‘її борщ наваристіший, а млинці пухкіші’. Я більше не можу.”
Сльози котилися по її почервонілому обличчю. Вона шкодувала про мрії, які колись були такими ясними. Перспективний наречений, престижна робота, життя в центрі Києва все це перетворилося на боротьбу за власне щастя.
Пять років тому Олеся несміливо зайшла у велику вітальню квартири. Меблі, посуд, декор для дівчини, яка більшість життя провела у спільному гуртожитку, все виглядало дорого й крихко.
“Як мені пощастило знайти чоловіка з власною квартирою?” крізь усмішку сказала вона, поклавши руки на плечі Дмитра.
“Почекай, поки я почну розкидати шкарпетки, тоді й скажеш, чи досі я тебе вражаю.”
Олеся швидко переїхала до нього після знайомства. Їхній роман розквітав, немов просив продовження.
Тоді вона закінчувала останній курс журналістики в Київському університеті, а Дмитро, на пять років старший, працював керівником відділу продажів із стабільним доходом.
Через рік після переїзду вони одружилися.
“Скоро переробимо гостьову кімнату на дитячу,” якось зауважила Олеся, обіймаючи чоловіка й натякаючи, що готова до дитини.
Але через місяць у їхньому житті зявився інший “новий мешканець” мати Дмитра, пані Коваленко, стояла біля дверей із двома валізами. Вона мала чудові стосунки з сином принаймні, так їй здавалося.
Її виховання, сповнене почуттям провини та вимогливістю самотньої матері, виростило чоловіка, який вважав себе їй винним. Вона пишалася тим, що син досяг успіху, і була впевнена, що це лише її заслуга.
Щомісяця Дмитро віддавав “борги” за квартиру, авто та дитинство. Олеся спостерігала за цим збоку, не хотіла зачіпати стосунки з чоловіком, лише інколи обережно натякала.
“Куди ви вклали гроші від продажу будинку?” запитала Олеся, наливаючи чай. Пані Коваленко приїхала з невеликого села біля Житомира, де їй дістався у спадок невеликий будиночок із садом.
Щороку Дмитро пропонував допомогти з пошуком життя в місті, але мати відмовлялася. А потім раптом продала будинок швидко, але за низькою ціною.
“Частину на мої майбутні подорожі, частину вклад у нову справу.”
Пані Коваленко, незважаючи на труднощі молодості, залишалася амбітною й активною, а ще дуже владною та наполегливою.
З такими людьми треба було обережно вони могли “відкусити руку”, якщо їм п
