ДИТИНА На ПЕРЕЇЗДІ: 25 РОКІВ ПІЗНІШЕ МИНУЛЕ ЗНАЙШЛО ДОРОГУ ДОДОМУ
Я знайшла немовля на залізничних коліях і виростила її як свою доньку через чверть століття минуле постукало у двері
«Стій що це було?»
Я зупинилася на півдорозі до вокзалу, коли ледь чутний плач порушив тишу. Лютий вітер рвав полу мого пальта, бив у обличчя й ніс із собою крихітне, наполегливе скімління ледве зрозуміле серед завивання метелиці.
Зрозуміла: звук йде від колій. Повернулася до старої, покинутої будки слюсаря, майже під заносом. Біля рейок лежало щось темне.
Обережніше підійшла. Брудна, потерта ковдра приховувала маленьку дитину. З-під неї стирчала мініатюрна рученя почервоніла від холоду.
«Боже» виплеснулось з мене, а серце забилося наче бій дзвонів.
Присілa, підняла її. Немовля. Дівочка. Щонайбільше рік. Її губки посиніли. Плач був таким слабким, ніби в неї не лишилося сил навіть боятися.
Притихнула її до грудей, розстелила пальто, щоб захистити від холоду, і побігла що їй сили до села. До Ганни Ковальської, нашої єдиної фельдшерихи.
«Марія, що за чорт?» Ганна побачила дитину в моїх руках і аж захлипнула.
«Знайшла біля колій. Ледве не замерзла».
Вона оглянула дівчинку. «Переохолодження але жива. Дякувати Богу».
«Треба викликати міліцію», додала вона, сягаючи до телефону.
Я зупинила її. «Відправлять у дитбудинок. Дороги не переживе».
Ганна вагалася, потім відкрила шафку. «Тримай. Залишилось трохи суміші після моєї онуки. Вистачить на перший раз. Але Маріє що ти збираєшся робити?»
Я глянула на крихітне обличчя, що притнулося до мене, на її подих, теплий на моїй шкіри. Вона вже не плакала.
«Вирощу її», прошепотіла я. «Іншого шляху нема».
Пересуди почалися одразу.
«Тридцять пять, сама, без чоловіка і тепер ще й дитину підібрала?»
Нехай собі базікають. Чужий язик мене ніколи не хвилював. Завдяки знайомим у сільраді оформила папери. Родичів не знайшлось. Ніхто не шукав зниклої дитини.
Я назвала її Соломією.
Перший рік був найважчим. Безсонні ночі. Температури. Зубки. Я колихала її, заспокоювала, співала колискові, які ледве памятала з дитинства.
«Мамо!» сказала вона одного ранку, в десять місяців, простягаючи до мене рученя.
Сльози покотилися по моїх щокам. Після років самотності лиш я й мій маленький дім я тепер була чиєюсь матірю.
В два роки вона була як пожежа. Ганяла кота. Тіпала завіси. Усе хотіла знати. В три розпізнавала кожну букву в книжках. В чотири складала цілі історії.
«Вона обдаювана», казала сусідка Оксана, похитуючи головою. «Не знаю, як тобі це вдалося».
«Це не я», усміхалася я. «Вона просто сяє».
У пять років організувала підвезення, щоб відвозити її до садочка в сусідньому селі. Виховали були вражені.
«Вона читає краще за семирічок», казали мені.
У школі вона носили довгі каштанові коси зі стрічками. Я заплівлa їх кожного ранку. Жодних батьківських зборів без мене. Вчителі не переставали хвалити.
«Пані Шевченко, казала одна вчителька, Соломія це мрія кожного педагога. Вона далеко піде».
Серце розпирало від гордости. Моя донька.
Вона виросла в граціозну, чарівну дівчину. Стройна, впевнена, з яскравими блакитними очима, сповненими рішучості. Перемагала в диктантах, олімпіадах з математики, навіть у регіональних наукових конкурсах. Усе село знало її імя.
Потім одного вечора, у десятому класі, вона сказала: «Мамо, я хочу стати лікарем».
Я кліпнула очима. «Це чудово, рибко. Але як ми оплатимо університет? Місто? Оренду? Їжу?»
«Я отримаю стип
