Ні, мамо. Ти більше не прийдеш до нас. Ні сьогодні, ні завтра, ні наступного року історія про те, як терпець урвався назавжди.
Я довго думала, з чого почати, але в голові лунали лише два слова: нахабство і мовчазна згода. Перше від свекрухи, друге від чоловіка. А між ними я. Жінка, яка намагалася бути доброю, стриманою і ввічливою. Аж поки не зрозуміла: якщо й далі мовчати, від «нашого» дому залишиться лише порожня оболонка.
Я не розуміла, як можна просто зайти в чужий дім і брати те, що тобі не належить ніби все навколо твоє. Моя свекруха робила саме так. І все заради своєї доньки. Сестри мого чоловіка.
Кожен її візит закінчувався тим, що з морозилки зникало мясо, з плити каструля з котлетами, а іноді й моя нова випрямлялка для волосся. Я навіть не встигла нею скористатися вона просто взяла її. Бо, як виявилося, «у Оленки такі кучері, а ти все одно завжди вдома».
Я терпіла. Аж поки остання крапля не переповнила чашу перед нашою пятою річницею. Ми хотіли відзначити її особливо у ресторані, як колись. Я вже підібрала сукню, але не вистачало взуття. Тому я його купила. Красиве, дороге, про яке мріяла ще з минулого літа. Залишила коробку у спальні, щоб одягнути у свято.
Але все пішло не так.
Того дня я затрималася на роботі й попросила чоловіка забрати нашу доньку з садочка. Він погодився. Але потім у нього зявилися справи, і він подзвонив матері. Віддав їй ключі, щоб вона забрала Софійку й побула в нас.
Коли я повернулася, першим ділом зайшла у спальню і завмерла. Коробки не було.
«Іване, де моє нове взуття?» запитала я, вже знаючи відповідь.
«Звідки мені знати?» він знизав плечима.
«Твоя мати була тут?»
«Так, забрала Софійку і трохи посиділа».
«А ключі?» я намагалася стримуватися.
«Я їй віддав. Що ще можна було зробити?»
Я взяла телефон і подзвонила їй. Вона відразу підняла трубку.
«Добрий вечір», почала я спокійно. «Гадаю, ви розумієте, чому я дзвоню».
«Ні, не розумію», відповіла вона без тіні сорому.
«Де моє нове взуття?»
«Я віддала його Оленці. У тебе й так багато взуття. А в неї випускний скоро».
Після цих слів вона просто поклала слухавку. Без каяття. Без вибачень. Просто клац.
Мій чоловік, як завжди, сказав: «Куп
