Ох, слухай, як свекруха наші вихідні перетворила на каторгу!
Якби мені рік тому хтось сказав, що мої рідкісні, так очікувані вихідні перетворяться на важку фізичну працю, де кожен мяз болить, а сльози навертаються на очі я б не повірила. Але тепер це реальність. І винна в усьому моя свекруха, рішуча Ганна Коваленко, яка вирішила: раз ми з чоловіком Дмитром живемо у багатоповерхівці й не маємо власного городу, то й клопотів у нас немає, а час із запасом. Отже, нас можна використовувати як безкоштовну робочу силу.
Ми з Дмитром одружені вже рік. Весілля було скромним грошей бракувало, а в нашому місті кожна гривня на рахунку. Мої батьки допомогли нам з невеликою квартирою у старовинному будинку. Звісно, вона була не в ідеальному стані, тож ми планували ремонт. Не все відразу, але з весни поступово щось робили: тут кран, там шпалери, на кухні нову підлогу. Грошей часто не вистачає, а часу тим більше.
Але у батьків Дмитра є будинок у селі з великим городом, курями, качками, козою і навіть двома коровами. Вони живуть у передмісті, де багато хто ще з радянських часів тримається за свою землю. Це був їхній вибір, їхній проект. Ми це поважаємо, але для нас не наше.
Однак Ганна бачила все інакше. Як тільки вона дізналася, що ми «сидимо в теплі без клопотів», одразу почала нас регулярно запрошувати. Спочатку це було просто «у гості». Але незабаром кожні суботи та неділі супроводжувалися чіткими вказівками: «Приїжджайте і допомагайте!» Не «відпочити» чи «провести час разом» ні, робота. Ледь ми заходили у двір, вона вручала нам віника, мотику або відро. Посмішка і вперед, у город.
Спочатку я ще думала: «Ну добре, допоможемо кілька разів, покажемо, що ми свої». Дмитро теж намагався стримувати матір: «У нас ремонт, мало часу, напружена робота». Але упертість Ганни не знала меж. «Ви живете, як королі в місті! А у мене все лежить на моїх плечах!» Аргументи про втому її не цікавили. «Що ви там робите у своїй крихітній квартирі? Ми вас виростили, тепер ви повинні віддавати!»
Чесно кажучи, я хотіла бути гарною невісткою. Не починати сварки. Але одного разу, під час візиту, вона сунула мені відро з водою та ганчірку: «Поки я варю борщ, ти вимиєш усю підлогу аж до комори і назад. А Дмитро нехай стругає дошки, курнику треба лагодити». Я хотіла ввічливо відмовитися, сказала, що втомлена після робочого тижня. Але вона навіть не слухала. Ніби я наймана працівниця, яка наважилася відмовитися від роботи.
У неділю ввечері боліло все тіло. У понеділок я проспала на роботу. Мій начальник був у шоці я ніколи не хворіла, а тут раптом лежу. Я збрехала, що погано почуваюся. І все це після «відпочинкових» вихідних у свекрухи. Ні радості, ні подяки лише злість і розчарування.
Найгірше те, що ми з Дмитром не раз пояснювали: у нас свої обовязки, ми втомлені, квартира це майданчик! Але Ганна дзвонила щодня: «Коли ви вже приїдете? Город сам себе не оре!» Коли ми казали, що зараз не виходить, вона відповідала: «Що ви там ремонтуєте, що вже місяцями не закінчите? Палац будуєте?»
Її нахабство мене шокувало. Особливо, коли вона відверто заявила: «Я розраховувала на тебе. Ти ж жінка. Тобі треба вчитися доїти корів і садити овочі це тобі в житті знадобиться». Я мовчала, але всередині кипіла. Я ніколи не хотіла жити в селі. Мені не потрібно доїти корів чи розкидати гній.
Дмитро підтримав мене. Він теж був обурений її вимогами. Раніше він із задоволенням їздив до батьків тепер лише через почуття обовязку. Дзвінки він часто ігнорував, бо в них були лише докори. Я кожного разу вагалася, шукала виправдання, щоб знову не їхати.
Зрештою я подзвонила мамі і розповіла їй усе. І вона мене зрозуміла. Сказала, що допомога має бути добровільною. Що молодій сімї не можна бути безкоштовною робочою силою. І якщо ми зараз дамо себе використовувати, буде тільки гірше.
Я так втомилася. Від подвійного життя робота в місті та ремонт тут, сільська праця там. Я просто хочу виспатися. Провести вихідні з книжкою чи фільмом, а не з лопатою та брудом.
Дмитро серйозно сказав, що треба поставити ультиматум: або Ганна припиняє нас «тероризувати», або ми рвемо контакт. Звучить жорстко? Можливо. Але у нас своє життя, мрії, цілі. Ми не підписували контракт на вічну працю.
Якщо хтось скаже: «Це ж нормально», «Батькам треба допомагати» я не заперечу. Але допомога це коли тебе питають, а не наказують. Коли тобі вдячні, а не маніпулюють. Коли в тебе є вибір, а не просто кидають завдання.
Можливо, зима охолодить запал Ганни. І я нарешті зможу перевести дух. І згадати, що вихідні призначені для відпочинку, а не примусової праці.
Зрештою я зрозум
