Моя терпимість скінчилася: чому донька дружини більше не потрапить у наш дім
Я, Михайло, чоловік, що два роки намагається хоча б дотепер знайти спільну мову з донькою дружини від першого шлюбу, нарешті вичерпав свої сили. У цьому літа вона переступила усі межі, і моя давня стриманість вибухнула штормом гніву і болю. Тепер я готовий розповісти ту розбещену історію трагедію зрад і люті, яка завершилася тим, що двері нашого будинку назавжди закрито для неї.
Коли я познайомився з дружиною Ольгою, вона ще носила на собі уламки розбитого минулого: невдалий шлюб і шістнадцятирічну доньку Оленку. Розлучення було ще девять років тому. Наше кохання спалахнуло, немов блискавка: коротка, запальна знайомська фаза, а потім ніби закивали в шлюб головою. У перший рік спільного життя я навіть не думав дружитися з її дочкою. Навіщо втручатися в життя чужого підлітка, який з першого дня дивиться на мене, ніби я чужак, прийшов розграбувати її королівство?
Ворожість Оленки була помітна одразу. Її бабуся, дід і колишній батько доклали всіх зусиль, аби її серце наповнити гіркотою. Вони вмовляли її, що нова сімя матері кінець її привілейованого світу, що її монархія кохання і благополуччя зруйнована. І вони були не зовсім помилкові. Після нашого весілля я змушував Ольгу вести безжальну, запеклу розмову про фінанси. Я був у захваті вона майже весь свій заробіток відкладала на безмежні бажання Оленки. Ольга мала добре оплачувану роботу, виплачувала аліменти, а потім розбещувала доньку всім, що та хотіла: дорогі ноутбуки, стильні куртки, які втискали наш місячний бюджет в щілини. Наша маленька родина, що жила в скромному будинку під Львовом, залишалась з рештками.
Після гарячих суперечок, які трясли стіни, ми дійшли до крихкого компромісу. Грошовий потік Оленки скоротили до мінімуму аліменти, подарунки на свята, інколи подорожі і, як здавалося, безглузді витрати нарешті зупинилися. Принаймні, я так думав.
Все змінилося, коли народився наш син маленький Максим. У мене спалахнула мрія, що діти виростуть братами і сестрами, обєднаними радістю і довірою. Але в глибині душі я розумів, що це ілюзія. Різниця у віці сімнадцять років і Оленка ненавиділа Максима з першого погляду. Для неї він був живим ударом у обличчя, доказом того, що турбота мами тепер ділиться. Я намагався розмовляти з Ольгою, проте вона була одержима ідеєю ідеальної сімї. Вона клялася, що обидві дитини мають бути рівно важливими, що вона їх любить однаково. Я поступився. Коли Максиму виповнилося тринадцять місяців, Оленка почала «завітати» до нашого затишного будинку під Одею, ніби «гратись» з молодшим братом.
Тоді я зрозумів, що не можу її просто ігнорувати. Але між нами ніколи не зявилось ні краплі тепла. Оленка, живлена отруйними словами батька і бабусі, відповідала холодом, який міг би розтанути лід у Північному морі. Кожен її погляд ніби звинувачення, ніби я вкрав у неї маму і життя.
Потім настали підступні «клопоти». Вона «випадково» розливла миючий засіб для бритви, залишивши в ванній склом і отруйний запах. «Забула» присипати мій борщ жмутом перцю і він став пекучою, непридатною масою. Разом з тим вона «виправила» свої брудні руки на моєму улюбленому шкіряному пальті, що стояло в коридорі, і посміхнулася втихеньку. Я скаржився Ользі, а вона відмахнулася: «То лише дрібниці, Михайле, не драмізуй».
Кульмінація настала цього літа. Ольга взяла Оленку до нас на тиждень, поки її батько відпочивав у Карпатах. Ми жили у нашому притулку під Харковом, і я помітив, що Максим став неспокійним, плакав за найменших дрібниць. Я спершу подумав, що то спека або зубний біль, аж доки не побачив жахливу правду.
Одного вечора я прокрався до кімнати Максима і застиг від жаху. Оленка сиділа, стискаючи його тендітні ніжки. Хлопчик лопотав, а вона усміхалася з лихою, переможною посмішкою, ніби нічого не сталося. Я згадав сині синці, які раніше вважав наслідком його ігрових витворів. Тепер усе спливло в єдину картину. Це була вона її ненависливі руки залишили слід на моєму синові.
Хвиля гніву захопила мене, як грім, що роздирає поле під час грози. Оленка майже вісімнадцять вже не дитина, а вже знає, що робить. Я вибухнув криком, голосом, що злякав стіни. А вона лише вистрілила образи, крикнула, що хоче, щоб усі ми гинули, а її мати й гроші залишилися лише їй. Я не знаю, чому не вдарив її по обличчю можливо, бо тримав Максима на руках, втираючи його сльози в свою сорочку.
Ольга була в магазині. Повернувшись, я розповів їй всі жорстокі деталі. Як і очікувалося, Оленка перетворила це в гру, гучно плачучи і клянячись у невинності. Ольга повірила їй, встала на мій бік і закинула, що я перебільшую, що мій гнів спотворив розум. Я не сперечався просто дав ультиматум: це останній візит Оленки. Я схопив Максима, запакував сумку і поїхав на кілька днів до друга в Київ, аби охолодити полумя, що горіло в мені.
Коли я повернувся, мене зустріла образа Ольги. Вона звинуватила мене у несправедливості, стверджуючи, що Оленка плакала, як крихітка, і клялася в чистоті. Я мовчав. Сили, щоб захищатися чи вести сцену, не залишилося. Моє рішення стало кам’яним: Оленка більше не входить у наш дім. Якщо Ольга це не приймає, треба вибирати її доньку чи нашу сім’ю. Безпека та спокій Максима мій святий обіт.
Я не відступлю. Ольга має вибирати між сльозами Оленки і життям, яке ми створили з Максимом. Мені набридло терпіти цей кошмар. Дім повинен бути притулком, а не полем бою, просоченим гіркотою і підступами. Якщо треба, я готовий до розлучення без вагань. Мій син не буде страждати під чужим ненависттю. Ніколи більше. Оленка вигнана з нашого життя, а двері зачинені з ковалевою рішучістю.
