Якби не ненаситна цікавість, успадкована від батькаантиквара, Олексій просто пройшов би повз купу будівельного сміття, назвавши дивний блиск уламком скляної пляшки. Але ні він нахилився і підняв надто темний, майже чорний предмет.
То була старовинна печатка з темного срібла, оздоблена великим, потемнілим часом каменем. У світлі ліхтарика камінь ледве засяяв глибоким, барвистим синім кольором.
У молоді Олексій розбирався краще, ніж у людей. Його пальці інтуїтивно знайшли на внутрішньому боці кільця вмонтовану глибоку різьбу та притлумлений візерунок гравірування. Серце затремтіло. Огляднув вулицю переулок порожній і сховав знахідку в кишеню.
Дома, під лупою, сумнівів не залишилось: сапфір справжній. Батько не раз казав, що цей камінь талісман віри, надії й любові. Печатка старовинна, а після легкого протирання тканинкою камінь розкрив свій справжній колір насичений васильковий, хоч і з легким димом. Не багатство, але величезна сума для його скромного бюджету стотисяч гривень, достатньо для першого внеску за квартиру або розкішної подорожі.
Що б ви зробили? Олексій одразу шукав виправдання, аби нікому не повідомляти про знахідку. Печатка лежала в смітнику старого будинку, який уже знесений значить, власника немає, а її все одно вивезли б на сміттєзвалище. Він її знайшов його і право.
Згадала Оксану. Місяць тому вона, заплакавши, сказала: «Ти надёжний, як годинник швейцарський. Але я зрозуміла, що життя не лише надійність. Треба ризиків, безумства! Прости, я йду до Сергія.»
«Безумний вчинок? зловісно усміхнувся Олексій, перекладаючи важку печатку в долоні. Я організую таке безумство, що всі твої Сергії позаздрять. Полетжу на Крит, на півроку, будуватиму фото, а ти дивися і плач».
Точної вартості кільця він ще не знав, та в антикварному салоні, куди подзвонив, назвали попередню оцінку, і його душу охопив дух подарунка долі. Десь під ложечкою застигло бажання. Олексій міцно стискав печатку, відчуваючи, як тремтять руки.
Він провів справжню експертизу: шукав інформацію про печатку, порівнював камінь із фотографіями. Все збігалося. Потім сів і почав будувати плани. Процес був захоплюючим. У ту ніч він не закрив очей, уявляючи океан, пальми, кришталеві хвилі.
А ви б заснули? Тихо
Олексій сидів на підвіконні і думав: «Продати значить назавжди розлучитися з ним. А це ж історія» Проте практичність взяла гору. «Потрібно знайти покупця, який оцінить антикварну цінність, а не просто переплавить камінь».
Власнику такої скарбниці треба було мати уяву. Його фантазії явно не вистачало масштабу.
Отож, Крит це вже вирішено.
А що далі?
«Можна нарешті зробити ремонт, міркував він. Можна купити обєктив, на який заощаджував три роки». Олексій піднявся, підвівся до вікна. Дивлячись на спляче місто, продовжив: «Або просто покласти гроші на депозит і не хвилюватися про завтрашній день».
Ранок розбудив його дзвінок від друга, що завжди кличе в похід, а Олексій завжди відмовлявся через роботу. «Тепер згоджуся», подумав він, глянувши на печатку, що лежала на столі, і знову заснув, ввібраний солодкими мріями.
Прокинувшись, він одразу знайшов кільце це не сон. Вирішивши святкувати початок нового життя, Олексій пішов у той дорогий ресторан з панорамними вікнами, куди завжди страшно зайти через високі ціни.
І там, біля стійки, він побачив її. Оксану. Вона одна пила каву. Її обличчя було сумне і загублене.
Олексій хотів відвертатися, та раптом зупинився. У голові щось клацнуло.
Він звернувся до адміністратора.
Бачите ту дівчину? тихо сказав він. Я хочу оплатити її рахунок. І передайте їй це.
Олексій дістав з кишені печатку. Вона лежала на його долоні, важка і загадкова, наче зберігає таємниці попередніх власників.
Що? Але це ж
Просто передайте. Скажіть, що це від людини, здатної на вчинок. І що він бажає їй щастя. З будьяким.
Не чекаючи реакції, він розвернувся і пішов, відчуваючи, як земля відходить під ногами. Він щойно віддав не просто кільце, а свій квиток до свободи. Ради чого? Ради довести що не жадібний? Що не розрахунковий? Що її докір був несправедливим? Або просто, щоб побачити в її очах не заздрість, а подив? Що справжнє безумство не егоїзм, а здатність відпустити?
***
Оксана сиділа в порожньому ресторані, не в змозі зрушити ні кроку. У її руці лежала старовинна печатка. Важка, холодна, справжня. Поруч була записка від адміністратора: «Від людини, здатної на вчинок».
Вона все зрозуміла.
То був відповідь. Не та, яку вона чекала не прохання повернутись. А щось більше. Жест людини, який, заплативши неймовірну для себе ціну, доводив, що готовий на найбезкорисливіше безумство. Олексій не купив на ці гроші машину, не полетів у подорож. Він віддав їй кільце. Просто так. У знак у знак чого? Прощення? Любові? Свободи?
Вона згадала Сергія, з яким вчора сварилась через рахунок у кафе. І зрозуміла, у тихій, всесокрушаючій силі такого вчинку. І зрозуміла, що «вчинок» це не про показуху, а про тиху силу цього жесту.
***
Олексій був запізнілий і тому спав у одязі.
Уві сні він йшов по пляжу, а під ногами не був пісок, а розсипані сапфіри Прокинувшись, він мав тяжку голову й порожні кишені. Згадав усе: кільце, ресторан, свій безумний жест.
Лежачи, не відкриваючи очей, він відчув знайомий запах. Парфуми, які колись дарував їй на день народження.
Олексій відкрив очі й піднявся на лікті. У дверному отворі його кімнати стояла Оксана. У руці вона стискала ту саму печатку.
Ти? Навіщо ти почав Олексій.
Я повернула Сергію його подарунки, тихо сказала вона. А це простягла кільце. Тепер це наше спільне. Ми можемо продати його і поїхати разом на Крит. Або ми можемо залишити його. Якщо ти не проти.
Олексій мовчки дивився на неї.
Він був абсолютно тверезий і надзвичайно щасливий. Він здійснив вчинок. І цей вчинок, що коштував йому цілого статку, повернув йому щось набагато цінніше.
