Після двадцяти одного року спільного життя, одного вечора моя дружина Ольга, подивившись на мене, сказала:
«Ти маєш запросити іншу жінку на вечерю і в кіно».
Я був здивований, а вона лише посміхнулася і тихо додала:
«Люблю тебе, синку, та знаю, що є ще одна жінка, що теж тебе цінує і довго чекала твоєї хвилини».
Тією ж жінкою була моя мати, пані Марія. Вона вже девятнадцять років жила одна у Києві після смерті діда. Робота в будівельній компанії й догляд за трьома дітьми забирали стільки сил, що я рідко міг її бачити.
Того вечора я підняв слухавку і сказав:
«Мамо, підеш завтра зі мною на вечерю і в кіно, лише ми удвох».
«Що сталося, сину? Все гаразд?» запитала вона, трохи злякано.
Мама завжди вважала, що несподівані дзвінки несли погані новини.
«Все добре, мамо. Просто хочу провести з тобою спокійний вечір».
Вона замовкла на мить, а потім лагідно відповіла:
«З радістю».
У пятницю, після роботи, я під’їхав до її квартири на Подолі. Вона вже чекала, одягнена в ту саму сукню, яку колись одягала на річницю шлюбу, і посміхалася.
«Я сказала подругам, що маю побачення з сином», засміялася вона, «всі чекають, щоб потім дізнатись, як пройшов наш вечір».
Ми зайшли до маленького затишного ресторану «Калина». Марія взяла мене за руку, так ніжно, як колись, коли я був малим. Коли принесли меню, я прочитав його вголос, бо їй важко було розглядати дрібний шрифт.
«Колись я читала меню тобі», посміхнулася вона.
«Тепер моя черга, мамо», відповів я.
Ми довго розмовляли: про життя, про спогади, про все те, що накопичилось між нами за ці роки. Фільм ми пропустили, та не шкодували. Коли я відвіз її додому, вона сказала:
«Хочу повторити цю зустріч, а наступного разу запрошую я».
Я усміхнувся і погодився.
Через кілька днів Марія раптово скончалась від серцевого нападу. Я навіть не встиг попрощатися.
Через деякий час отримав конверт. У середині копія рахунку з ресторану, де сума становила сто гривень, і записка:
«Я сплатила заздалегідь. Не знала, чи зможу бути з вами, та хотіла оплатити вечерю для двох для тебе і твоєї дружини. Ти ніколи не дізнаєшся, скільки для мене значив той вечір. Люблю тебе, синку».
Тоді я зрозумів: ніколи не варто відкладати слова «я тебе люблю». Дайте час тим, хто вам дорогий. Бо сімя це не потім, а саме сьогодення.
