Андрій, надягай шапку, сину, холодно на вулиці!
Залишай, мамо, поки не замерзну в Карпатах, я точно не залишуся тут!
Так звучали його останні слова, перш ніж він вирушив.
Андрій сідає в автобус до Києва, а звідти продовжує путь через океан, у Канаду.
Обіцяє повернутися за два роки. Минуло дванадцять.
Марія, його мати, не залишає старого будинку в селі.
Той сам дров’яний котел, ті ж штори, той килимок, сплетений нею, коли їй було двадцять.
На стіні фотографія Андрія у випускному вбранні.
Під нею жовтий листик: «Швидко повернуся, мамо. Обіцяю».
Кожної неділі Марія вшиває шалик і йде до пошти.
Відправляє листа, знаючи, що відповіді не буде.
Розповідає про город, про холод, про корову сусіда.
Завжди закінчує: «Бережи себе, сину. Твоя мама тебе любить».
Поштарка ласкаво каже:
Пані Маріє, можливо не всі листи дійдуть Канада така далека.
Не біда, доню. Якщо пошта не вдасться, Бог їх донесе, відповідає мати.
Час тече інакше в цьому селі.
Весни приходять і йдуть, осені змінюються.
Марія старіє, як свічка, що згасає безшумно.
Щоночі, перед тим як згасне лампа, вона шепоче: «На добраніч, Андрію. Мама тебе любить».
У холодний грудневий день приходить лист.
Не від нього, а від незнайомої жінки.
«Шановна пані Маріє,
Мене звати Єліза, я дружина Андрія.
Він часто говорив про вас, а я ніколи не наважувалась написати.
Вибачте, що роблю це тепер Андрій хворів.
Боровся, як міг, а потім мирно пішов з його фото в руках.
Перед тим, як закрити очі, сказав лише:
Скажи мамі, що я повертаюся додому. Щодня сумував за нею.
Відправляю вам коробку зі своїми речами.
З найщирішою любовю,
Єліза».
Марія читає лист у тиші, після чого сідає біля печі і довго не рухається.
Наступного дня сусіди бачать, як вона заносить в будинок важку коробку.
Обережно розпаковує її, ніби відкриває стару рану.
Внутрi синя сорочка, маленький блокнот і конверт, підписаний: «Для мами».
Руки тремтять, коли вона розриває конверт. Папір пахне снігом і тугою.
«Мамо,
якщо ти читаєш це, то я прийшов надто пізно. Працював, заощаджував, та не зрозумів головного час не купиш.
Кожного сніжного ранку я сумував за твоїм голосом, за твоєю супою, за нашим домом.
Можливо, я не був гарним сином, та знай, що я кохав тебе мовчки.
У кишені сорочки я сховав жмуток землі з нашого подвіря, і беру його скрізь.
Коли я втомився, чую твої слова: Тримайся ще трохи, сину.
Якщо я не повернусь, не плач. Моє кохання знайде тебе у снах.
Я вже дома, мамо тепер я не стукаю у двері.
З любовю, твій син, Андрій».
Марія притискає лист до грудей, тихо плаче, як мами, що вже нічого не чекають, а все ще люблять.
Вона прає сорочку, гладить її, і вішає на спинку його стільця біля столу.
Відтоді вона вже ніколи не їсть сама.
Однієї холодної лютневої ночі поштарка знаходить її спляче в кріслі.
У руці лист, на столі ще тепла чашка чаю, а на обличчі спокійна посмішка.
Синя сорочка, ніби обійми, охоплює її.
Сусіди казали, що той вечір вітер перестав дихати.
Село замовкло, немов хтось нарешті повернувся додому.
Можливо, Андрій виконав свою обіцянку.
Можливо, він повернувся лише іншим шляхом.
Бо обіцянки не вмирають. Вони виконуються в тиші, між сльозами й снігом.
Адже дім іноді не місце, а зустріч, яку чекали все життя.
