Свекруха вимагає допомоги кожні вихідні – поки я не скажу “стоп”. Я не слуга, і ніхто не диктуватиме мій графік.

Свекруха постійно просила мене допомагати у вихідні, доки я не вирішила сказати «досить». Я не служниця, і ніхто не має права визначати мій розклад.
Від самого початку шлюбу я намагалася ладити зі своєю свекрухою. Протягом восьми років я стискала зуби й терпіла всі її вимоги. Коли ми з чоловіком переїхали з села до Ліона, її звати Жаклін Бертан, вона щотижня телефонувала: «Приходьте цими вихідними, нам потрібна допомога!» Спершу це був збір картоплі, потім оранка саду, іноді допомога молодшій дочці з обклеюванням шпалерами. І кожного разу ми йшли, ніби маріонетки.
Але мені вже не двадцять, і моє життя далеко не безтурботне. Я працюю пять днів на тиждень, виховую двох дітей, керую домом. Я теж заслуговую на відпочинок хоча б на неділю, щоб на хвилинку підихнути.
Для Жаклін ми були безкоштовною робочою силою. При найдрібнішому ознаці втоми вона відповідала: «Хто ще це зробить, якщо не ти?» Ок, але ніколи не була справжньою терміновою потребою. Одного разу вона попросила мене не приходити до неї, аби я замість цього допомогла її дочці Елоді пофарбувати вітальню. Я погодилася, ніби дурна. А під час коли я бігала з мірником і пензлем, «принцеса» Елоді розтягалася перед дзеркалом, милувалася новим манікюром і знову кипятила чайник.
Мій чоловік бачив усе. Він не був дурним, розумів, що нас експлуатують, проте мовчав адже це його мати. Тож я стискала зуби, доки не настав момент
Однієї суботи я просто перестала їхати до неї. Без скандалу, без пояснень. Залишилася вдома, сказавши, що маю інші справи.
Звісно, це не сподобалося Жаклін. Вона одразу запитала сина: чому я стала такою «нещирою»? Чоловік благав мене піти, хоч і «для його задоволення». Я ж мала надто багато на підйомі.
Мені тридцять пять. Я заслуговувала на відпочинок, а не на безперервне обслуговування тих, хто навіть пальцем не захотів би піднятись. Я не бачу в їхніх діях ні вдячності, ні поваги лише вимоги.
Того уїк-енду я зайнялася своїм домом: випрала накопичене білизну, приготувала справжню вечерю, а в неділю розклала книжку на дивані. Чисте задоволення. Поки не задзвонили у двері.
Елоді.
Без привітання, без будьякої ввічливості, вона виплеснула на мене свій гнів: я егоїстка, вихована погано, зрадниця родини. Вона нагадала про мій «обовязок» адже я ж її частина.
Я її вислухала, побажала гарного дня і задернула двері.
Але це ще не кінець. Вечором Жаклін зявилася у мене вдома. Щойно ввійшла, вона звинуватила мене в невдячності, у зневажанні, хоча «все дала». Я дивилася на неї, і в голові наверталися години, проведені на кухні, у прибиранні, у саду.
Переді мною вона сміла займатися моралізуванням.
Того було занадто.
Без жодного слова я відчинила двері й показала їй вихід. В шоці вона пробурмотіла щось, потім пішла. Я повернулася до книжки й, вперше за довгі роки, по-справжньому вдихнула.
Це не була гнів, а свобода. Впевненість, що мій час лише мій. Якщо я щось повинна, то собі і своїм дітям.
Тієї ночі я заснула з полегшеним серцем. Нарешті вільна.