04 листопада 2025 року.
Тихий вечір у Києві. Вулиця порожня, лише кілька ламп розкидають жовтими плямами світло на бруківку. Я стою перед нею, а між нами ніби безодня, хоч ми так близько, що я можу розгледіти, як дрімає її віска.
Ти більше не кохаєш мене? спитав я, вже знавши відповідь.
А надія це ще один козацький вогонь. Вона живе, навіть коли розум шепоче: «Все скінчено».
Вона не дивиться в очі. Пальці нервово переглядають бахрому шарфа того самого, що я подарував їй минулою зимою, коли ще сміялися разом. Тоді її сміх був для мене найдорогоціннішим звуком.
Люблю Але не так, як раніше.
Глупо, та ці слова задихають. Ніби хтось стискає горло і безжально душить.
А як? мій голос звучить чужо, пригнічено. Як друга? Як спогад? Як стару колискову, яку колись співав із душею, а тепер лише на фоні?
Тиша.
Я памятаю все.
Памятаю, як вона вперше взяла мене за руку, ніби боячись, що я втечу. Як шепотіла вночі: «Ти мій», і світ тоді здавався безмежно добрим. Як мріяли про подорожі, будинок біля Дніпра, дітей
А тепер?
Тепер вона дивиться на мене, та не бачить. Я вже не людина, а тінь, привид минулого, який заважає їй йти далі.
Навіщо? спитав я, голос тремтить. Навіщо так поводишся? Навіщо кажеш, що кохаєш, коли в очах уже немає вогню? Навіщо ціснеш мене в щоку, як родича, коли раніше твої губи палали, як полумя?
Вона здригнулася.
Я не хотіла тебе поранити
Але поранила.
Почуття просто зникають.
Ні, скотив головою. Почуття не зникають самі. Їх зраджують. Убивають крапля за краплею байдужістю, брехнею, боягузтвою.
Вона відвертається. Я бачу, як їй важко, але це не полегшує мене. Бо я ще люблю. А вона вже ні.
Пройшло час. Рік. Два? Я вже не рахуємо. Життя текло своїм ходом робота, зустрічі, порожні бесіди з людьми, що не залишають слідів у душі. Я навчився усміхатися без радості, сміятися без щастя. Здавалося, та частина мене, що вміла посправжньому кохати, назавжди залишилася в минулому разом з нею.
І ось одного дня випадок, іронія долі чи простий збіг я побачив її.
У тій самій кавярні на Подолі, за столиком біля вікна, де колись при світлі свічок наші голоси зливалися в нескінченність. Тепер там сиділа вона та сама, а вже інша. Поруч незнайомий чоловік. Його рука спочила на її коліні, а вона сміялася, підкидаючи голову, і сонячний промінь грав у її волоссі, як колись грало для мене.
Я застиг.
Серце, що, здавалося, давно окаменіло, раптом стрибнуло вперед безглуздо, дико, проти всякої логіки. Воно памятало. Воно впізнало її.
Тоді вона підняла очі.
Наші погляди зустрілись і час ніби спіткнувся.
У її очах блиснула мить незрозумілого. Можливо, жаль? Сором? Або лише мимовільний спогад про те, що між нами колись було більше, ніж випадкова зустріч?
Я не встиг зрозуміти.
Вона різко відвернула погляд, ніби обпіклась, і пальці інстинктивно стиснули руку поручньої. Щось шепнула йому, усміхнулася та ця усмішка вже була напруженою, майже вигнаною.
А я
Пройшов повз.
Не сповільнив кроку. Не обернувся. Не дав собі шансу на марну надію.
Бо інколи найсильніше, що можна зробити, це відійти.
Й не озиратись.
Але місто памятає. Плитка тротуару, по якій ми колись бігали під літнім дощем, сміючись і спотикаючись. Лавка в парку, де вона вперше прошепотіла: «Боюся втратити тебе» іронічно, чи не так? Навіть повітря в тій проклятій кавярні досі пахне її духами легкими, квітковими, оманливо ніжними.
Я вийшов на вулицю. Холодний вітер бити в лице, і це було доречно він сушив те, що не мало залишитись видимим. Телефон у кишені вібрував чергове сповіщення, чергова порожнеча. Я машинально дістав його, і на екрані спалахнув сповіщення Однокласників: «Рік тому. Ви були тут». Фото. Ми. Її голова на моєму плечі, мої пальці в її волоссі.
Я різко вимкнув телефон.
Видалити?
Палець завис над екраном. Рік носив це в собі як осколок, як занозу, як доказ того, що все це було справжнім.
Гей!
Чийсь голос за спиною. Я обернувся.
Офіціантка з кавярні, запихана в крамниці, простягла мені чорний шарф.
Ви забули, усміхнулася вона.
Це був не мій.
Але я схопив його. Шерсть була мяка, майже жива в руках.
Дякую, сказав я.
І ось вона зробила те, чого я не очікував.
Вам дуже боляче? спитала вона тихо, подитячому прямо.
Я подивився на неї справді подивився. Карі очі, веснянки, невпевненість у голосі. Справжня.
Раніше так, відповів чесно.
А зараз?
Раптом зрозумів, що тримаю в руках чужий шарф. Чиюсь історію. Чіїсь почуття.
Зараз просто живу.
Вона кивнула, ніби зрозуміла щось надзвичайно важливе.
Хочете каву? несподівано запропонувала вона. Я щойно закінчила зміну.
Я засміявся. Справжньо. Перший раз за довгі місяці.
Так. Хочу.
Вона налила каву в товсту керамічну чашку не в ту звичну для клієнтів, а свою, з крихітною тріщиною на ручці і майже непомітним квітковим орнаментом по краю.
Цукор? спитала вона, вже знаючи відповідь.
Два кубика, відповів я, хоча зазвичай пив без.
Вона посміхнулася, ніби спіймала мене на маленькій брехні, але нічого не сказала. Просто поклала в чашку два кубика цукру, і вони тихо звідклися до дна.
Кава була міцною, з гіркуватим післясмаком, але саме такою, якої потребував у той момент. Я зробив ковток і зрозумів, що за останній рік це перший раз, коли дійсно відчув смак.
Як? вона присіла на прилавок, спостерігаючи за мною.
Як життя, відповів я. Гірко, але з надією на солодке.
Вона засміялася, і в цей момент задзвонив телефон її зміна дійсно закінчилася.
Чи підете ви зі мною до виходу? попросила вона, швидко знімаючи фартух. Я переодягнуся.
Я кивнув, спостерігаючи, як вона зникає в підсобці. У кавярні стало порожньо, лише бармен ліниво стирав склянки. Він кинув на мене оцінювальний погляд, потім кмітливим кивком:
Ксюша у нас рідко когонебудь запрошує на прогулянку після зміни.
Значить, мені пощастило?
Значить, ти особливий, усміхнувся він і відвернувся, даючи зрозуміти, що розмова завершена.
Особливий. Дивне слово після всього, що було.
Коли Ксюша вийшла вже без уніформи, в простих джинсах і розтягнутому светрі, з мокрим пасмом волосся, яке вона поспішила сховати за вухо я зрозумів, що хочу вірити в це.
Підемо? вона схитала головою.
Підемо, я піднявся, залишаючи на столі гроші за каву, яку, здається, коштувала значно більше за заявлену вартість сто гривень.
За дверима нас зустрів вечір не той холодний і байдужий, що був раніше, а новий, сповнений обіцянок.
Куди? запитала Ксюша, і в її голосі звучало те саме нетерпіння, що і в моєму серці.
Я поглянув на неї, потім вгору на перші зірки, що розпалися на небі.
Вперед, сказав я.
І ми рушили не тими шляхами, де залишилися розбиті мрії і старі фотографії, а в глибокі звужені вулички, де світло ліхтарів розбивалось у калюжах, а запах смажених каштанів зливався з вечірньою прохолодою.
Знаєш, що найдивніше? раптом сказала Ксюша, спритно перестрибуючи через тріщину в бруківці. Ти навіть не питав, чому я тебе запросила.
Бо це не важливо, я впіймав її погляд. Важливо, що я прийшов.
Вона стискала губу, ніби зважала, чи варто продовжувати, а потім раптом зупинилася.
Я бачила тебе раніше.
У кавярні?
Ні. вказала на крихтуїдну лавочку з облупленим сидінням. Тут. Ти сидів минулою осінню, стискаючи в руках конверт. Потім розірвав його і пішов.
Лідова хвиля прокотилася по спині. Той самий конверт. Квитки до Венеції, куди ми так і не полетіли.
Чому ти запамятала саме це?
Тому що вона раптом торкнулася моєї долоні кінчиками пальців, ти виглядав, ніби втрачаєш останнє. А я того дня знайшла бездомного цуценя. Подумала якийсь дивний баланс у Всесвіті. Хтось втрачає, хтось знаходить.
Десь у далині прозвеніли дзвони. Я зрозумів, що стою на перехресті в прямому і переносному сенсі.
І? запитав я хрипко. Хто я тепер? Той, хто втрачає, чи той, хто знаходить?
Ксюша раптом підстелилася на ціпочки, наблизилась так близько, що я відчув аромат її помади солодкого, з ноткою вишні, і легенько поцілувала мене в щоку.
Це залежить лише від тебе.
Тоді або листя осіннє впало на моє плече, мов позначка долі, або десь у місті моя колишня в той же момент обернулася, відчувши, як ще один шматок минулого назавжди відокремився від неї.
Я більше не чекав відповіді. Просто схопив Ксюшу за руку і повів за собою мимо зачинених крамниць, під мостами, невідомими провулками.
Ти впевнений? вона засміялася.
Вперше за довгий час так.
Вулиці опустіли, лише рідкі лампи малювали довгі тіні на асфальт. Ксюша йшла поруч, її плече час від часу доторкалось до мого випадково чи ні, я не решався питати.
Куди тепер? прошепотіла вона, і її голос сплівся з шелестом листя під ногами.
Я подивився вперед, у темну смужку дороги, що вела між сплячими будинками.
Не знаю. Просто ідемо.
Вона кивнула, і ми крокували разом не кваплившись, не озираючись, не замислюючись, що може чекати за поворотом.
Бо іноді найважливіше не пункт призначення, а той, хто йде поруч.
**Урок, який я виніс:** кохання може згаснути, а доля залишити слід, проте справжня сила у вмінні залишатися вірним собі і йти далі, навіть коли навколо все змінюється.
