17 листопада 2023 року.
Сьогодні, згортаючи листки в щоденнику, я знову згадую, як моя донька Оленка стала мамою надто рано лише сімнадцять. Дитина з великими, наївними очима, сповнена мрій про нове життя. Вона народила сина, Пантеля, і переїхала жити до мене в Київ, де я, старший, намагався підтримати їх: ночами підганяв дитину, готував обіди, розраджував Оленку. Але часто вона мовила:
Це не моє, я хочу інше.
У девятнадцять Оленка вирушила до Варшави, сказавши, що знайде роботу, надсилатиме гривні, щоб Пантель мав краще майбутнє, і що скоро повернеться. Пройшов місяць, а її номер уже не піднімав. Відтоді я нічого більше не чув її голосу. Іноді в інтернеті випадково бачив її фото усміхнена, на відпочинку з друзями, здавалось, щаслива. Але дзвінка, жодної копійки, жодного «як у нього справи?».
Тож я взяв все на свої плечі. Сам виховував Пантеля: садок у Житомирі, школа в Харкові, домашні завдання, хвороби, дитячі сни. Хлопчина рос, називаючи мене «дідом». Коли йому виповнилося десять, Оленка несподівано повернулася. Сказала, що хоче побачити сина. Залишилася на місяць, ходила з ним на прогулянки по Дніпру, купила нові штани, кілька подарунків, залишила трохи гривень. Я повірив, що цього разу все зміниться. Та вона зникла знову.
Два роки тиші. Я перестав чекати, не шукаючи сварок і образ. Жив лише заради Пантеля. Коли хлопчику виповнилося дванадцять, вона знову зявилася, мов тінь, і сказала, що «повернулася за сином», ніби він валіза, яку можна забрати коли заманеться. Я хотів відмовити, та юридичних прав у мене не було. Одержав повістку до суду про примирення. На засіданні, коли Пантель плакав і просив не віддавати, я сказав:
Візьміть його. Я вже зробила своє.
Вона відвезла сина до Львова. Боліло, але я прийняв це. Спочатку привозив його кожні два тижні, потім рідше, потім лише на канікули. Щоразу він шепотів мені:
Дідусю, тут не мій дім.
Я ніколи не говорив про неї погано, лише тихо повторював:
Одного дня ти зрозумієш сам.
Настав той день. Коли Пантелю виповнилося вісімнадцять, він знову прийшов до мене. Стояв на порозі з валізою, сльози блищали в очах, обійняв мене і сказав:
Дідусю, я хочу жити з тобою.
Не заплакала, а лише притиснула його до себе й прошепотіла:
Цей дім завжди твій.
Тепер Пантель дорослий чоловік, навчається, мріє, будує своє життя. Його мати живе далеко в Польщі і він її не шукає. Каже, що не сердиться просто нема про що говорити. Я ж відчуваю спокій, бо виконано довгий обовязок. Любов, яку я вклав у цей дім, повернулася до мене.
Підпис: Петро, дідусь.
Урок, який я виніс: не варто тримати образи, а краще будувати ту оселю, яку можеш охороняти сьогодні.
