Колись давно, коли я вже була в зрілому віці, я бачила, як мої руки дрожать, коли я застібаю ґудзики, а під час обіду іноді гублю ложку чи забруднюю сорочку. Прошу, не гнівайся, будь ласка, будь до мене ніжна. Пригадай, як я колись терпеливо вчила тебе всьому, коли ти ще не вміла тримати ложку самостійно і сама одягатися.
Якщо я повторюю одне й те саме не перерізай розмову, просто вислухай. Памятаєш, як ти просила мене казку розповідати знову і знову, доки не засинала, обіймаючи мене? Якщо іноді я відмовляюсь іти митися не докоряй. Згадай, як я вигадувала історії про козака та чарівний луг, аби заманити тебе в ванну, бо ти вперто уникав купання.
Коли я не розбираюсь у нових гаджетах, не встигаю швидко користуватися телефоном чи телевізором не смійся наді мною. Дай мені хвилинку. Пригадай, як я навчала тебе писати перші літери, як ми разом рахували яблука в саду під Лисим, і складали цифри, хоча я вже ледь трималася від втоми.
Якщо я інколи гублю слова чи втрачаю думку будь терплячою, не злися. Для мене важливо не те, що я кажу, а те, що ти поруч, слухаєш і не відвертаєшся. Коли мої ноги стануть слабкими і я вже не зможу йти поруч з тобою не думай, що я стала тягарем. Просто простягни руку, як я колись простягала свою, коли ти робив перші кроки по нашій хаті в селі під Київщиною.
Одного дня ти зрозумієш, що попри всі мої недоліки, я завжди хотіла для тебе лише найкращого. Кожен мій крок, кожне рішення були спробою полегшити твій шлях, трохи полегшити той, яким іде моя дорога. Подаруй мені трохи свого часу, краплину терпіння. Дозволь спиратися на твоє плече так само, як ти колись ховався на моєму, коли боліло чи страшно.
Я люблю тебе, донечко Лайда. Люблю тебе, синку Богдане. І молюся за вас, навіть коли ви вже цього не помічаєте.
