13річний я навчився приховувати голод і сором.
Ми жили в Києві так скромно, що вранці часто виходив до школи без сніданку.
На перемінках однолітки діставали з рюкзаків яблука, булочки, бутерброди, а я притуплював погляд, ніби читаю підручник, і сховавши голову, намагався, щоб ніхто не почув, як мій живіт тихо бурчить.
Але найгірше не був голод це була самотність.
Одного ранку це помітила дівчина на імя Зоряна. Вона нічого не сказала, лише поклала на мій лоток половину свого обіду. Я відчервонів, хотів відмовитися, та вона лише посміхнулася.
Наступного дня знову подала щось то шматочок пирога, то яблуко, то булочку. Для мене це був цілий світ. Уперше я відчув, що мене бачать, а не лише мою бідність.
Через кілька тижнів її сімя переїхала до Львова, і Зоряна більше не зявлялася в школі. Щодня я стояв біля дверей, ніби чекав, коли вона зайде, сядеш поруч і скаже: «Тримай». Та двері залишалися порожні. Її доброта не полетіла разом із нею вона оселилася в серці.
Минали роки, я став дорослим і іноді згадував Зорану, як той маленький дивопромінь, що врятував мій голодний день. Учора сталося неймовірне. Моя донечка Марічка прийшла з Тараса Шевченка школи і попросила:
Тату, зробиш мені завтра дві бутерброди?
Дві? здивувався я. Ти ж зазвичай не доїдаєш навіть одну.
Вона подивилася на мене серйозно:
Одна для хлопчика з мого класу. Він сьогодні не їв.
Я поділився з ним своїм обідом. У той момент я завмер. У її жесті я побачив ту ж Зорану ту, що колись поділилася хлібом, коли світ мовчав. Її доброта не зникла, а пройшла крізь роки, через мене і тепер живе в моїй донечці.
Вийшовши на балкон, подивився на синє небо, і сльози спокійно скотилися. Тоді я відчув усе: голод, вдячність, біль і любов. Можливо, Зоряна давно мене забула, можливо, ніколи не дізнається, як змінила моє життя, проте я запамятаю її назавжди.
Бо одна добра дія здатна пройти крізь покоління. Тому я зрозумів: доки моя донька ділиться хлібом з іншим малюком, доброта живе. .
