Колись, давно, після двадцятиодного року шлюбу, одного вечора моя дружина Олена підвела мене до роздуму: «Ти маєш запросити іншу жінку на вечерю і в кіно». Я здивувався. Вона лише усміхнулась і, мов шепіт, додала: «Я тебе люблю, та знаю, що є ще одна жінка, що теж кохає тебе і давно чекає хоч краплі твого часу». Таїєю ж жінкою була моя мати, Ганна Петровна.
Вона вже девятнадцять років жила сама після загибелі батька, а праця та виховання трьох дітей забирали стільки сил, що я майже не бачив її. Того вечора я підняв трубку і сказав: «Мамо, завтра підемо на вечерю і в кіно, лише ми удвох».
«Що сталося, синку? Все гаразд?» запитала вона, трохи турбуючись. Мама завжди вважала, що несподівані дзвінки передвбачають погані новини.
«Все в порядке, мамо. Просто хочу провести з тобою вечір», відповів я. Вона на мить мовчала, а потім лагідно відповіла: «Я з радістю».
У пятницю після роботи я приїхав до Києва, де вона вже чекала у тій самій сукні, якою колись ходила на річницю нашого шлюбу, прикрашена та усміхнена.
«Я сказала подругам, що маю побачення з сином», засміялася вона. «Усі чекають, щоб потім дізнатись, як усе пройшло».
Ми зайшли до затишного ресторану «Козацька Хатина». Вона взяла мене під руку так ніжно, як колись у дитинстві. Коли офіціант приніс меню, я прочитав його вголос, бо їй важко було розглянути дрібний шрифт.
«Колись я читала тобі меню», усміхнулась вона. «Тепер моя черга, мамо», відповів я.
Ми довго говорили про життя, спогади, про все те, що накопичилось між нами за роки. Фільм ми пропустили, але шкоду не шкодували. Коли я відвіз її додому, вона сказала: «Хочу повторити цю зустріч, та наступного разу я запросжу». Я посміхнувся і погодився.
Через кілька днів Ганна Петровна раптово померла від серцевого нападу, і я навіть не встиг попрощатися. Через деякий час до мене прийшов конверт. У ньому копія рахунку з ресторану на суму 420 гривень і записка:
«Я заплатила заздалегідь. Не знала, чи зможу бути там, та хотіла оплатити вечерю для двох для тебе й твоєї дружини. Ти ніколи не дізнаєшся, як багато для мене значив той вечір. Люблю тебе, синку».
Тоді я зрозумів: ніколи не відкладайте слова «Я тебе кохаю». Даруйте час тим, хто вам дорогий. Бо сімя це не потім. Сімя це зараз.
