23 листопада 2025 року
Сьогодні я знову роздумую про ті події, які розірвали нашу родину. Дивлюсь у вікно свого старого будинку на Подолі, і в голові крутиться спогад про те, як мій батько, Богдан, сказав мені правду, яку я не хотіла чути.
Тату це дійсно? зламав голос моєї старшої сестри Яни, коли вона підбігла до нього в кухню.
Що саме? мяко відповів він, уникаючи мого погляду.
Що ти залишаєш нас і що та жінка, Віра, чекає твою дитину.
Тиша в кімнаті застигла, мов густий туман над Дніпром. Мати, Ганна, сиділа з підборідям у руках, очі її були червоні від сліз. Молодші сестри Оленка і Марта притиснулися одна до одної, шукаючи хоч якесь притулок у цьому страху.
Так, нарешті сказав він, зітхнувши. Це правда. Моє життя має йти далі.
Далі? вибухнула Яна. З ким? З жінкою мого віку? З тією, що принижує і знущається над мамою? Як ти можеш, тату, після двадцяти двох років шлюбу? Після всього, що вона для тебе зробила?
Богдан опустив голову. Шрам сорому був глибоким, та не достатнім, щоб зупинити його. Віра вже обгорнула його своїм молодим ароматом і лестощами. Їй було двадцять пять, майже як Яні. Груба, нахабна, голосна вона не соромилась заявити всім:
Я його майбутнє. А ви лише минуле. Прийміть це.
Ганна мовчала, бо її серце більше не мало сил боротися. Після багатьох років кохання, нічних безсонних годин, після того як вона віддала йому все, він пішов, залишаючи її з болем і трьома дітьми.
Пройшло кілька місяців, і напруга лише зростала. Яна, що щодня бачила, як Віра ображає нашу маму, не змогла більше терпіти:
Ти ніхто! І ніколи не станеш частиною нашої родини!
Віра закричала, вийняла телефон і почала знімати все, погрожуючи скандалом у соцмережах.
Через кілька тижнів прийшла повістка до суду в Київський районний суд: батько подав позов проти своєї доні за «моральну шкоду», яку, за його словами, завдала коханка.
Як ти міг, тату? прошепотіла Яна, стоячи перед ним у залі суду, очі її були сповнені сліз. Я твоя донька я завжди вірила в тебе, гордилася тобою А тепер ти робиш це мені?
Ти мала поважати Віру, холодно відповів він, тримаючи коханку за руку.
Мати сиділа осторонь, кусала губи до крові. Молодші сестри плакали мовчки. Той день став останнім, коли ми ще бачили в ньому батька.
Засліплений бажанням та фальшивою молодістю, він втратив не лише сімю він втратив самого себе. Доньки залишилися з мамою. Ми змушені були дорослішати надто швидко, навчившись на власному болі: справжня сімя не завжди та, з якою спільна кров.
Роки минали, Ганна залишалася гідною, навіть у самотності. Ми, дочки, створили свої життя, побудували нові домівки, сплачуємо за них у гривнях, і навіть коли спогади болять, ми йдемо далі.
А Віра вона зникла. Коли взяла від нього все, що могла гроші, дім, сили залишила його без нічого, лише з маленькою дитиною і порожнім серцем.
Одного вечора я повернулася додому, і він стояв на порозі, сивий і виснажений, погляд його був людини, що втратила все. На порозі стояли його доньки. Ми дивилися на нього довго, мовчки. У наших очах звучало питання, на яке він так і не знайшов відповіді:
«Як ти міг нас зрадити, татусю? Як міг поставити чужу людину вище за нас? Як міг зруйнувати те, що ми мали?»
Він не відповів, лише опустив голову. У тиші між нами залишилося те, що не вмирає біль і запізнілий жаль.
Тепер я записую це в свій щоденник, бо лише слова допомагають зберегти те, що залишилося живим у моєму серці.
