Мені 55, і я, Іван Ковальчук, нарешті живу для себе. Без докорів совісті, без страху бути «не таким» чи комунебудь догодити. У моєму просторі панує гармонія спокійна, мяка, майже тиха. Жодних зайвих емоцій, що колись виснажували до краю. Ніхто не диктує, як мені жити, що одягати чи про що мріяти. Я знову належу собі.
Мої ранки починаються без поспіху. Коли захочу вмикаю улюблену українську пісню, коли захочу просто насолоджуюся тишею й ароматом свіжозавареного чаю з мяти. Я дивлюсь у вікно, спостерігаю, як прокидається Київ, і думаю, наскільки приємно бути в злагоді з собою. Ніхто не свариться, що я довго читаю «Кобзар» чи що вечеря з борщем ще не готова. Тиша більше не лякає вона стала моїм найкращим другом.
Раніше мені здавалося, що життя без другої половинки це щось неповне. Так нас виховують з дитинства: чоловік має бути поряд, піклуватися, підтримувати родинний вогонь. Я довго так жив. Довго забував про себе, намагаючись бути зручним, турботливим, «правильним». Але з роками зрозумів: кохання це не самопожертва. Кохання це повага, спокій і прийняття. І першою, кого я маю любити, є я сам.
Іноді пролітає думка: «А може, знову спробувати стосунки?» Та варто лише згадати, скільки сил і нервів забирали чужі настрої, очікування, образи і знову хочеться просто обійняти свою свободу. Вона легка, мов ранковий вітер над Печерськими озерами. Вона не вимагає пояснень. З нею добре.
Тепер я можу робити все, що хочу, коли хочу і з ким хочу. Хочу йду на прогулянку Шевченківським парком, хочу залишаюся вдома, загортаюся в теплу ковдру й дивлюсь старі українські фільми. Можу мовчати цілий день, а можу раптом подзвонити подрузі Оленці й сміятися до сліз. Ніхто не контролює, не ревнує, не чекає звіту. Це дивовижне відчуття бути вільним не лише зовні, а й всередині.
Мені подобається варіант, коли життя складається з приємних моментів: зустрілися з друзями у Львові, посміялися, провели гарний вечір за кавою й варениками і кожен повернувся до свого дому, де затишно, спокійно й ніхто не чекає пояснень. Без драми, без зясування стосунків, без емоційних гойдалок. Просто людське тепло, легкість і взаємна повага.
Я обираю легкість. Я обираю себе. Я нарешті зрозумів, що щастя не приходить із кимось воно народжується всередині. І щоб його відчути, треба лише дозволити собі бути справжнім. Без масок, без ролей, без страху залишитися наодинці. Самотність це не покарання. Це розкіш, коли навчився бути самодостатнім.
Мені 55. Я не шукаю і не тікаю. Я просто живу. І кожен день це ще одна можливість подякувати життю за спокій, за досвід, за свободу й за те, що нарешті я у центрі власного світу.
