Колись давно, коли моя прабабуся Ганна Петрівна дізналася про хворобу, вона сприйняла це з надзвичайним спокоєм. Сідаючи за столом у кухні, налила собі горнятко чорного чаю, поглянула у вікно, що виходило на сад, і проговорила:
«Не сидітиму в кутку й не чекатиму, коли підходить кінець. Хочу жити, доки ще можу».
Тоді їй було шістдесят, вона була невисокою, завжди з посмішкою, з тією іскрою в очах, яку не погасили роки, праця, турботи й втрачені кохання. У ній живе негасна жага до життя тихенька, але вперта, мов весняний пагін, що бореться крізь камінь.
Все існування вона провела в одному будинку старому, проте затишному, в якому пахло свіжими яблуками, мятою і щойно випеченим хлібом. Там вона виховала пятьох дітей, допомагала онукам, приймала гостей і провітрювала зимові вечори. Дім був її всесвітом, та вона не хотіла, щоб саме тут завершилася її історія.
Через місяць після діагнозу вона продала будинок за 1200000 гривень. Жодному не повідомила про це, окрім наймолодшої сестри Олени, що супроводжувала її до нотаріуса; інші дізналися випадково.
Мій двоюрідний брат, зайшовши в гості, побачив порожні стіни: без меблів, без фіранок, без запаху пирогів, які колись вітали кожного, хто переступав поріг. На дверях висіла табличка: «Приватна власність».
Через кілька днів усі отримали голосове повідомлення. Голос був рівний, впевнений, навіть трохи усміхнений:
«Не збираюся виправдовуватись. Це моє рішення. Все життя працювала тепер хочу пожити, доки ще можу».
Отримані гроші вона вклала у мандрівку по Україні. Не доїхала в інші країни, не шукала розкішних готелів просто мандрувала Карпатами, узбережжям Чорного моря, старими монастирями і малими селищами, де люди ще здобуваються одна з одною на вулиці.
Вона надсилала листівки, короткі повідомлення, фотографії завжди усміхнена, засмагла, у товаристві нових друзів. Іноді зникає на кілька тижнів, а потім повертається спокійна, натхненна, мов після довгої розмови з самою собою.
Хтось у родині не розумів її вчинку. Говорили: «Як вона могла? Це ж дім, спогади, діти, онуки!» Інші ж, навпаки, захоплювалися її сміливістю. А вона відповідала просто:
«Не хочу залишати стіни. Хочу залишити память, що я жила».
І вона справді жила. Останній рік можливо, вперше по-справжньому. У її очах знову засяяв той блиск, який ми бачили лише на старих фотографіях. Вона навчилася радіти кожному ранку, не відкладаючи щастя «на потім».
Коли її не стало, ми відкрили її невелику валізу. У ній десятки квитків, туристичні карти, старі листівки, нотатки з назвами кафе, у яких вона була, і понад сто фотографій: усміхнена на фоні моря, гір, старих будинків і вулиць. На кожній життя, рух, світло.
Будинку вже не було. Грошей теж. Але залишилася свобода найдорожче, що вона мала. Свобода бути собою, жити, як хочеш, не чекаючи дозволу й не озираючись.
І я часто думаю: якби нам повідомили, що часу залишилось мало що б ми зробили? Залишилися б між чотирма стінами, серед звичних речей і страхів? Чи, можливо, нарешті наважилися б жити не «колись», не «потім», а зараз?
Бо, можливо, саме в цьому й полягає справжня мудрість не чекати смерті, а зустрічати життя з відкритими очима, як зробила Ганна Петрівна.
